Читати книгу - "Джейн Ейр"

— Де ти? — вигукнула я.

«Де ти?» — відповіли слабким відлунням гори за Марш Ґленом. Я прислухалась. Вітер тихо зітхав у ялиновім верховітті, навколо тяглись безлюдні вересові пустища, огорнуті тишею глибокої ночі.

— Геть забобони! — вигукнула я, проганяючи чорну примару, що забовваніла біля хвіртки обік чорного тиса. — Ні, це не обман, не чаклунство, — це справа рук природи. Це вона з Божого веління зробила не чудо, а те, до чого була здатна.

Я кинулась геть від Сент Джона, який вибіг за мною й хотів мене затримати. Настав мій час узяти над ним гору. Мої сили прокинулись до рішучої дії. Я попросила його нічого не казати, ні про що не розпитувати і лишити мене: я хочу й повинна побути на самоті. Він зразу послухався. Де є сила наказувати, завжди буде послух. Я піднялась у свою кімнату, замкнулася, впала навколішки і почала молитись на свій манір, інакше, ніж Сент Джон, але не менш палко. Мені здавалося, що я наблизилась до Всемогутнього і моя душа вдячно кинулась йому до ніг. Помолившись, я підвелася, вже знаючи, що робити, й лягла в ліжко, заспокоєна, прозріла, нетерпляче дожидаючись світанку.

РОЗДІЛ XXXVI

Настав ранок. Я підвелася вдосвіта. Годину або дві складала речі в комоді та в шафі, щоб на час моєї короткої відсутності там був лад. Невдовзі я почула, як Сент Джон вийшов зі своєї кімнати. Він спинився біля моїх дверей; я боялась, що він постукає, але ні — він тільки просунув під двері аркушик паперу. Я підняла його. Там було написано таке:

«Вчора ви несподівано мене покинули. Якби ви лишились іще трохи, то прийняли б хрест і ангельський вінець. Я сподіваюсь почути від вас остаточне рішення рівно за два тижні, коли повернуся. Тим часом моліться й пильнуйте, щоб не ввійшли в спокусу: я певен, дух ваш стійкий, та плоть, як бачу, податлива. Я молитимуся за вас щогодини. Ваш Сент Джон».

«Дух мій, — відповіла я подумки, — готовий вчинити те, що належить, а моя плоть, сподіваюсь, досить сильна, щоб сповнити волю небесну, коли ця воля врешті стане мені остаточно відома. Принаймні у мене не забракне снаги, щоб шукати й питати, щоб знайти вихід з цього мороку сумнівів до ясного дня певності». Було перше червня, однак ранок видався похмурий і холодний; у моє вікно періщив дощ. Я почула, як одчинилися сінешні двері і Сент Джон вийшов з дому. Глянувши у вікно, я побачила, що він переходить сад. Він подався через затуманене болото в напрямку Віткроса — там він зустріне диліжанс.

«За кілька годин я піду за вами тією самою стежкою, братику, — мовила я подумки. — Мені теж треба сідати в карету біля Віткроса. Також треба когось побачити або розпитати про нього в Англії, перше ніж виїхати з неї назавжди». До сніданку залишалося ще дві години. Тим часом я тихо походжала по кімнаті й сушила собі голову над дивним явищем, яке так несподівано зовсім поміняло мої

задуми. Я знов переживала вчорашнє почуття, бо могла його відтворити в усій загадковій незвичайності. Я пригадувала голос, який почула, і знову питала себе так само марно, як і перше, звідки він узявся. Здавалося, він чувся в мені, а не долинав із зовнішнього світу. Я запитувала себе, чи це, бува, не нервове перенапруження, не обман слуху. Я нічого не розуміла й не могла придумати ніякого пояснення — це було наче якесь навіяння. Воно ввірвалось у моє єство землетрусом, який схитнув підмурки тюрми, де ув'язнено Павла, воно розчинило перед душею двері її камери, розірвало її кайдани, пробудило зі сну, й вона прокинулась, тремтячи й збентежено дослухаючись. Потім тричі пролунав отой зойк над моїм настороженим вухом, у моєму трепетному серці, і мій дух не злякався, не відступив, а звеселився, ніби радіючи з успішного вчинку, який я доконала незалежно від незграбної плоті.

«Через кілька днів, — нарешті мовила я до себе, — я щось знатиму про того, чий голос кликав мене минулої ночі. Листи нічого не дали — спробую шукати сама». За сніданком я сказала Діані й Мері, що поїду з Мургауса щонайменше на чотири дні.

— Сама, Джейн? — спитали вони.

— Так. Мені треба побачити одного приятеля або ж бодай дізнатися, що з ним: останнім часом я непокоюсь за нього.

Вони могли спитати в мене те, що, напевне, подумали: невже в мене є ще якісь приятелі, крім них? Адже я досі не раз казала їм, що немає; але з їх природженої делікатності утримались від цього, тільки Діана спитала, чи я цілком здорова для такої подорожі. «Ти дуже бліда», — зауважила вона. Я відказала, що нічого в мене не болить, хіба що мучить душевна тривога, та й її я сподіваюсь невдовзі розвіяти. Мені було легко збиратися в дорогу, бо мене ніхто не турбував ні розпитуваннями, ні здогадами. Оскільки я їм уже пояснила, що не можу поки що розкрити своїх задумів, вони сприйняли це ласкаво й розважливо і дали мені цілковиту волю, що, бувши на їхньому місці, безперечно зробила б і я.

Я вийшла з Мургауса о третій годині по обіді і невдовзі уже стояла під стовпом на роздоріжжі Віткрос, чекаючи на диліжанс, що мав мене довезти до далекого Торнфілда. Серед тиші я ще здалека почула стукіт його коліс. Це була та сама карета, з якої я вийшла рік тому одного літнього вечора на цьому самому місці, невтішна, без мети й надії! Я махнула рукою, і диліжанс зупинився. Я сіла — тепер уже мені не доведеться оддавати за проїзд увесь мій достаток. їдучи знову до Торнфілда, я почувалась поштовим голубом, що летить додому.

Подорож тривала півтори доби. Я вирушила з Віткроса у вівторок по обіді, а рано-вранці в четвер візник зупинив диліжанс, щоб напоїти коней у придорожньому готелі, який стояв серед зелених живоплотів, широких полів та пологих тихих пагорбів. Які м'які були їхні обриси та яка ніжна зелень проти суворих північних мортонських боліт! Все це постало перед моїми очима як риси знайомого колись обличчя. Так, я впізнала цей краєвид і могла з певністю сказати, що я вже недалеко від мети.

— Чи далеко звідси до Торнфілд-холу? — спитала я у господаря готелю.