Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

Пан Купа совався по таратайці, рвучись до справжнього діла, обмацував гостре лезо лопати, блискучої від щоденного труда.

За останні два дні пан Купа став іще діяльніший, моторніший, жвавіший, помітно схуднувши від подружніх старань своєї підступної дружиноньки, наполегливої, принадної та чарівної пані Роксолани.

4

А сама Купиха, знеможена безсонними, але не вельми й солодкими ночами, люта-лютісінька — на свою надмірну порядність, що через неї вчора випустила неторканим коханого сотника, — невгамовна Параска спозаранку розсилала всюди слуг та прислужниць — шукати дурноверхого шляхтича, котрий мав намір викрасти в єпископа осоружну їй панну Подолянку, а зник сам, отой лапайло, і ніхто ж досі й не знав, куди він так нагло подівся, бо навіть пан обозний, хоч як його благала Роксолана, нічого розвідати про зниклого Оврама не хтів а чи таки й справді не міг.

Полонена татарка Патимé, покоївка пані Роксолани, не дуже, правда, й старалася щезлого Роздобудька шукати, а тому навіть у Мар’яни-циганочки, яка все знала і все вміла знайти, помочі не просила, бо добре бачила огневу ненависть, що так раптово спалахнула в її пані до небоги владичиної, бо ж не хотіла підсобляти в будь-якім підступі супроти Подолянки, до котрої татарочка, в неволі зів’явши, чомусь прихилилась душею.

Роксолана никала по господі неприкаяна, шукаючи розради — то в читанні старого французького роману Франсуа Рабле (бо ж, тинявшися з паном Однокрилом по Європі, легко засвоїла з десяток мов), то в гаптуванні, що в нім була майстриня неперевершена, то в смакуванні всяких підлев, що їх у домі обозного завше готували — коли не до баранини, то до печериць або до зайця, до сули чи до минька, до ведмежатини, до сайгака, до сморжів, коли не з хріну, то з цибулі, коли не з грецького вина, то з мальвазії або з венгжини, підлеви польські, французькі чи ормянські, до котрих Параска була вельми ласа й помітно гладшала від них день у день.

В досаді своїй Роксолана шукала розради і в писанні непоганих віршів про своє кохання до Кохайлика: який він є важкий та дужий, який він гарний та здоровий, недоторканий та цнотливий і як та незайманість зводить її з ума.

У змисливої жіночки паморочилося в голові, мислі жужмились у гарячий клубок, і вона, скоса поглядаючи в дзеркало, як і завше, хвилювалась тим, що бачила.

Вона добре знала свою вроду, аж їй подеколи здавалося, що вона трохи схожа на мадонну Боттічеллі, котру їй пощастило бачити торік чи позаторік у Флоренції, в галереї Уффіці, куди вона випадково потрапила, їздивши з паном Однокрилом, коли той мотався на поклін до Ватикану.

Поглядаючи в дзеркало, Параска бачила, що мадонна вже, нівроку їй, помітно погладшала, але це таки була ще та ж сама, як здавалося, мадонна Магніфікат, бо ж те порівняння не сама вона придумала, їй це казали кавалери там, у Флоренції, дивуючися з її подібності до божественного образу, створеного за півтораста років перед тим магічним пензлем Алессандро Боттічеллі. Ще й зараз у срібному дзеркалі вбачала Роксолана той же манірний ротик, ті ж очі, кроткі, як лісові квіти, великі, мов у корови, вологі, мов у серни, ту ж руку, котра тримала чорне лебедине перо, видране колись нишком, на спогад, із крила Гордія Пихатого… Можливо, саме через те, що вона тримала зараз перо, як і мадонна Магніфікат, ще не могла ця молодичка осягнути, що й очі в неї (в вісімнадцять років!) уже не ті, що й руку вузьку, розумну правицю мадонни Боттічеллі аж ніяк не може нагадати оця, Роксоланина, вже товстенька приваблива ручка, з ямочками на пальцях, ще рожева, але вже й невиразна в своїй занадто ранній брезклості, оця товстувата, але бистра й спритна рука, що могла вправно орудувати не тільки голкою, не тільки ятаганом, коли б на те була потреба, не тільки ляпаси вміла роздавати кріпакам, а й легко та красно водила пером.

Пані Роксолана, без похибок та виправлянь, віршувала (як і чимало інших персонажів цього роману), і в цнотливі уста героя, котрого звали Кохайликом, вкладала осанну власній променистій красі і вихваляла устами коханого свої очі, свій лоб, свої уста, і коли б тії вірші та переписати вправним пером версифікатора сучасного, фінал славослов’я її красі звучав би, може, так:

О спілий ротику у жанрі Боттічеллі,

Я п’ю з твоїх джерел вино жаги…

Цілуй, поки джерел тих береги

Не привели обох нас до постелі!

І хоч пересторога ця (проти постелі) йшла не від неї, а від героя віршів, від Кохайлика, що незборима його цнота принаджувала до парубка цю бувалу в бувальцях вісімнадцятилітню молодичку, Параска-Роксолана, бач, саме й мріяла про те, щоб розділити свою постіль не з осоружним Демидом, а з молоденьким сотником, з якого вона мала намір випестувати вправного коханця, а потім, можливо, й мужа, бо ж задля тої ласухи жадання тіла часом були незглибно дужчими від поривів душі.

Вона писала вірші.

Але ж не рим жадала її душа, її за ніч стомлене, але не вгамоване тіло.

Навіщо тілу рими?

Покинувши перо, забісована панійка мчала з хати.

Ставши в садку над копицею сіна, дивилась на полишений двома тілами слід, кусала губи, — і без жодної рими! — прагнула Михайлика й намагалась уявити, як він про неї мріє.

5

Пан сотник, правда, за всі ті години про Параску навіть не згадав, бо в нього клопоту й без неї набралось досить.

Новітньому сотникові не так уже й легко було впоратися з усіма його справами, він, гляди, й острамився б, коли б не матінка, що за нього встигала подумати про все зразу, і зовсім не тому, що мала вона до сотникування кебету якусь особливу, ні, в неї було, крім турботи материнської, лиш те, що ми тепер звемо здоровим глуздом.

«Ми — сотники», — зітхала раз по раз Явдоха.

А Михайлик, знай, просив її: «Я сам, мамо, я сам!» — хоч і раденький був, треба правду сказати, що мама завше з’являлась біля нього в скрутну хвилину.

Михайлик же не був-таки сердитий, а коли було треба, матінка й погарикувала на всіх.

Козаки, того не розуміючи, думали, що їхній сотник такий важний: сам гострого