Читати книгу - "Будденброки"

— Думаю, — почав сенатор, — що ми будемо дотримуватися звичаю: дарунки повертаються тим, хто їх дарував. Отже…

Дружина перебила його:

— Вибач, Томасе, але мені здається… чого ж немає Христіана?

— О господи! — вигукнула пані Перманедер. — Ми й забули про нього!

— Справді, — сказав сенатор, відкладаючи папери. — Хіба його не покликали?

Пані Перманедер підійшла до дзвінка. Але тієї ж миті двері відчинилися, і Христіан сам зайшов до кімнати. Зайшов швидко, хряснув за собою дверима і спинився, нахмуривши брови. Його маленькі, круглі, глибоко посаджені очі забігали навколо, ні на кого не дивлячись, рот під відстовбурченими рудими вусами неспокійно розтулявся й знову стулявся… Видно було, що Христіан сердитий і роздратований.

— Я почув, що ви тут, — коротко сказав він. — Коли мова буде про спадщину, то мене також годилося повідомити.

— Ми якраз хотіли послати по тебе, — байдуже відповів сенатор. — Сідай.

Очі його прикипіли до білих запонок, якими була застебнута Христіанова сорочка. Сам він мав на собі бездоганне жалобне вбрання, а його біла, як сніг, сорочка, що виглядала з-під чорного сурдута, була пов’язана під коміром широкою чорною стрічкою і застебнута на грудях чорними запонками замість золотих, які він звичайно носив. Христіан перехопив його погляд; присунувши стільця й сівши, він помацався рукою за груди і сказав:

— Я знаю, що в мене білі запонки. Я ще не встиг собі купити чорні чи, вірніше, не захотів. Останніми роками я часто позичав п’ять шилінгів на зубний порошок і мусив присвічувати собі сірниками, коли роздягався… Не знаю, чи тут тільки моя вина. Зрештою, чорні запонки не головне в житті. Я не люблю формальностей. І ніколи не надавав їм значення.

Горда, що пильно дивилась на нього, поки він говорив, тихо засміялася.

— Ну, на цьому останньому твердженні ти навряд чи довго наполягатимеш, любий мій, — зауважив сенатор.

— Так? Мабуть, ти краще знаєш, Томасе. Я лише кажу, що до таких речей цілком байдужий. Я набачився світу, жив серед різних людей і серед різних звичаїв, а тому… Зрештою, я доросла людина, — раптом заявив він голосно, — мені сорок три роки, я сам собі господар і нікому не дозволю втручатися в мої справи.

— Бачу, голубе, ти щось маєш на серці, — здивовано сказав сенатор. — Щодо запонок, то, коли мені пам’ять остаточно не зрадила, я ще й словом про них не згадав. Добирай собі жалобне вбрання на свій смак, тільки не думай, що твоя дешева неповага до звичаїв справляє на мене враження.

— А я й не збираюсь справляти на тебе враження…

— Томе!.. Христіане!.. — втрутилась пані Перманедер. — Нащо цей роздратований тон… сьогодні… І тут, де поряд… Бери списки, Томе. Отже, подарунки вертаються тому, хто їх дарував. Цілком справедливо!

І Томас заходився ділити. Він почав з більших речей, записуючи собі те, що могло знадобитися йому вдома: канделябри з їдальні, велику різьблену скриню, що стояла в переході. Пані Перманедер стежила за розподілом з величезною цікавістю, і тільки-но виникав хоч найменший сумнів, кому призначити якусь річ, вона незрівнянним тоном заявляла:

— Ну, то я можу взяти це…

І вигляд у неї був такий, ніби цілий світ мав дякувати їй за що жертовність. Так вона дістала для себе, своєї дочки та онуки більшу частину вмеблювання.

Христіан також отримав дещо з меблів, годинник у стилі ампір, навіть фісгармонію, і був начебто задоволений. Та коли дійшлося до поділу столового срібла, білизни й різних сервізів, він почав, на подив усіх, виявляти великий запал, майже жадібність.

— А я? А я? — водно питав він, — Прошу вас, не забувайте, що я теж є на світі…

— Хто ж про тебе забуває? Я вже тобі… ось дивися, я вже тобі записав цілий чайний сервіз зі срібною тацею. Адже святковий позолочений сервіз може придатися тільки нам і…

— А той буденний, із цибуляним орнаментом, можу взяти я, — заявила пані Перманедер.

— А я? — крикнув Христіан, до краю обурений: у нього часом бували такі напади. Щоки йому тоді затягало ще глибше, і обличчя якось дивно мінялося. — Я також хочу дістати якийсь посуд! Скільки мені припадав ложок і виделок? Бачу, що майже ніскільки!..

— Але ж, любий мій, що ти з ними робитимеш? Тобі ж вони ні до чого! Не розумію… Адже краще, щоб вони лишилися в родині…

— Та хоча б на згадку про матір! — уперто вів своєї Христіан.

— Голубе, — сказав сенатор уже нетерпляче, — мені тепер не до жартів… Та як послухати тебе, то виходить, що ти хочеш поставити в себе на комоді супову миску на пам’ять про матір! Не думай, що ми хочемо тебе скривдити. Коли ти отримаєш менше посуду, то, звичайно, найближчим часом матимеш заміну в грошах. Так само й з білизною…

— Не треба мені грошей, я хочу білизни й посуду.

— Та навіщо ж вони тобі, на милість божу?

І Христіан відповів таке, що Герда Будденброк швидко обернулася і з загадковим виразом в очах поглянула на нього, сенатор рвучко зняв з носа пенсне і вражено втупився йому в обличчя, а пані Перманедер аж руки згорнула. Він сказав:

— Ну, одне слово, я думаю рано чи пізно одружитися.

Сказав тихо, скоромовкою, і так махнув рукою, ніби кинув щось братові через стіл, тоді відхилився на спинку стільця з похмурим, ображеним і водночас дивно неуважним виразом обличчя; очі його безперестанку бігали по кімнаті.

Запала довга мовчанка. Перший її порушив сенатор:

— Треба визнати, Христіане, що ти трохи припізнився з своїми планами… коли, звичайно, це плани реальні і здійснимі, а не такі, як ти вже раз, не подумавши; виклав був покійній матері…

— Мої наміри лишилися незмінні, — сказав Христіан і далі ні на кого не дивлячись, з тим самим виразом обличчя.

— Не може цього бути. Ти дочекався материної смерті, щоб…

— Авжеж, я не хотів хвилювати матір. Хоч тобі, мабуть, здається, Томасе, що ти один на цілому світі маєш патент на такт і делікатність…

— Не знаю, що тобі дає право так казати. Зате твоя делікатність мене просто захоплює. Другого дня після материної смерті ти заявляєш, що надалі не думаєш коритися її волі…

— Бо про це зайшла мова. А крім того, головне, що мій вчинок уже не може завдати прикрості матері. Ані сьогодні, ані через рік… О господи! Томасе, адже мати не взагалі мала слушність, а