Читати книгу - "Перлини української класики"

«dobrze»[40], а коли прийшлося голосувати, то завсіди віддавав голос в дусі внесків прокуратора. Се, по його думці, була найліпша міра для виміру справедливості. Так він прослужив довгі літа, і йому лишалося вже небагато до вислуження повної пенсії. Але в судівництві повіяло трохи іншим духом, від совітників зажадали справжньої роботи, а не самого кивання головою на прокураторські внески, і хоча інституція «неперемінних вотантів» не перевелася зовсім, то проте старших повисилано на пенсію, а Страхоцькому віддано управу повітового суду в Гумниськах. Бідний чоловік мало не плакав, одержавши такий несподіваний аванс, але президент потішив його. «Дам пану совітникові наразі дуже інтелігентного практиканта, то він буде пану допомагати, а пан совітник будуть ласкаві держатися у всьому його вказівок. Сей практикант – дуже здібний правник і не схоче робити собі жартів з пана совітника, то вже на нього можна спуститися».

От так підготовлений, пан суддя Страхоцький рушив до Гумниськ і взявся робити справедливість у повіті. Практикант справді показався дуже здібним, так що людність ані в тоні ведення розправ, ані в їх скорості, ані в самих вироках не бачила ніякої зміни. Суддя був «острий», се так, але такий самий був і його попередник, і так, мабуть, і Бог приказав, щоб усі судді були острі, щоб лаяли обвинуваченого, веліли приставляти жандармами, грозили тюрмою і шибеницею. Які були їх вироки, наскільки відповідали законові, про се селяни здавен-давна не знали й не думали: вони знали одно, що судового вироку ніколи не можна зміркувати наперед так, як тяжко вгадати нумери, які вийдуть на лотерію.

XXXIV

Євгеній знав Страхоцького ще з часів, як сей був «неперемінним вотантом», але, знаючи, що у пана судді пам’ять коротка, представився йому і заявив, що заступає справу Ілька Марусяка.

– А, пан меценас, пан меценас, – засуєтився суддя. – Прошу, прошу! Ось ваше місце. Аякже, аякже, Ілька Марусяка. Будемо його судити нині. Добре, добре!

Євгеній представився заступникові прокуратора і зайняв своє місце. Суддя тим часом приступив до вікна і почав своїм звичаєм писати пальцем по спітнілій шибі. Та ось увійшов практикант, що поводився тут зовсім як господар дому. Він уклонився Євгенію, наблизився до нього і спитав:

– Пан меценас заступають Ілька Марусяка?

– Так.

– Будемо старатися, щоб якнайшвидше прийшов на чергу. Прошу пана совітника!

Пан Страхоцький, почувши сей голос, покинув свою каліграфію і подріботів на своє місце.

– Ага-га, зачинаємо, зачинаємо! – пищав він, сідаючи.

– Возний, закличте – хто там перший? Ага, Митро Бабій і Олекса Чапля, – мовив практикант.

Возний отворив двері зали і крикнув до сіней:

– Митро Бабій і Олекса Чапля!

В сінях залопотіли важкі чоботи, і по хвилі ввійшли два селяни в латаних кожухах, поклонилися низько і станули при дверях. При їх виді лице судді Страхоцького з добродушно-заляканого зробилося якимсь тупо-жорстоким.

– Ближче сюди! – запищав він.

Селяни зробили два кроки і знов зупинилися.

– Ближче сюди! – знов запищав суддя і почервонів на лиці. Селяни знов рушили несміло наперед, аж возний узяв їх за плечі і, попихаючи, поставив перед судейським столом.

– Чого вам треба? – запищав до них Страхоцький.

Селяни поклонилися.

– Та проше ласки найяснішого трибуналу, нічого!

– Як то нічого? Адже маєте нині термін!

– Так, так.

– За образу честі, – докинув практикант.

– Ага, за образу честі, – мовив суддя.

– Та то проше найяснішого трибуналу – яка то образа була? Він мене назвав злодієм, я його назвав злодієм, – ну, то вирівнялося. Він мені, вибачайте, матір спаплюжив, я йому спаплюжив матір, ну, то жадній кривди нема!

– А за що ж ти його заскаржив?

– Та бо, прошу пана, він мене назвав соціялістом, а я того не міг стерпіти.

– То така тяжка образа?

– А так. Скавзував мене на ціле село.

– А що ж тото значить?

– Та то ніби, що я десь церков обікрав.

– Та не брешіть-бо, куме! – перервав йому другий селянин. – То лиш вам так наговорили! То зовсім так не значить.

– А що ж то значить? – запитав суддя.

– Та то, прошу пана, значить, як хто в великий піст скоромне їсть.

Прокуратор, Євгеній і практикант засміялися. Суддя Страхоцький дуже не любив сміху. Йому все здавалося, що то з нього сміються, тож, зирнувши гнівно по присутніх, піднесеним голосом запищав до селян:

– І ви, драби, задля такої дурниці смієте трудити суд?

– Та ми вже перепросилися, прошу пана судії.

– Перепросилися? Коли?

– А от тепер, у сінях.

– Тепер? А не могли ви перепроситися вчора і не тратити дня на термін? Ну, коли вже тут прийшли, то мушу вам дати пам’ятку. Посидите оба по добі в арешті, щоб знали на другий раз, як докучати судові.

Євгеній аж ахнув при такім несподіванім обороті справи, тим більше, що оречення судді не було ніяким вироком, бо ж справа була залагоджена перед судом. Практикант і прокуратор ззирнулися і всміхнулись. Практикант так само всміхнувся й до Євгенія; видно було, що вони привикли до таких концептів пана судді.

– Возний! – крикнув пан Страхоцький. – Поклич ординанса, нехай візьме отсих двох і заведе до арешту!

Селяни стояли як остовпілі, далі почали проситися.

– Возний, виведіть їх! – мовив практикант і значущо моргнув возному. Сей приступив до селян, шепнув їм щось, і вони зараз успокоїлися і пішли – розуміється, не до арешту, а на вулицю.

Викликано другу справу – двох жидів-конкурентів. Рум’янець гніву відразу уступив з лиця судді. Жидівські справи були звичайно замотані, і він полишав ведення розправи прокураторові і практикантові, що любили розмовляти з жидами жаргоном, для нього майже зовсім не зрозумілим. Бідний суддя нудився, і нараз, коли практикант випитував жидів про справу, Страхоцький з плачливим видом обернувся до нього:

– Пане, але ж я не урядую!

Практикант перервав індагацію і глянув на суддю.

– Дайте ж мені хоч який акт, який папір, щоб я знав, що урядую.

Практикант схопився з місця, виняв із шафи перший-ліпший плік актів і тицьнув його під ніс судді, що зараз углибився в читання якихсь зовсім не зрозумілих для нього зізнань, рекурсів і реплік і був зовсім заспокоєний. Проходячи попри Євгенія, практикант сказав йому півголосом: коли має ще залагодити які справи, то може йти, бо перед Ільком Марусяком на порядку ще десять інших справ, а в тім числі три жидівські, а се потриває в усякім разі зо дві години. Євгеній пригадав собі, що справді має поробити деякі виписки в регістратурі, і вийшов, наказавши Марусякові, щоб пильнував черги і не відходив нікуди. Через півтори години, поробивши виписки і поснідавши в поблизькім заїзді, він вернув. Марусяк сидів на коридорі під стіною.

– Ну, що? – запитав його Євгеній. – Ще вас не кликали?

– Ні. Ще там якісь жиди шваркочуть.

Марусяків противник, високий сивобородий жид, ходив по коридорі і спідлоба позирав то на Марусяка, то на адвоката. Присутність адвоката, видимо, непокоїла його.

– От Юда! – гнівно шептав Марусяк до Євгенія, затискаючи кулаки. – Глядіть, як нас пасе очима. З’їв би, якби міг. Адже підплатив судію, щоб мене конче засудив, щоби я не міг бути вибраний до ради громадської.

– Як то підплатив? Хіба суддя бере?

– Не судія, а судіїха. Адже його Рухля ще вчора голосила: «Ну, ну, піде Марусяк завтра на термін, а верне за місяць. Скажіть йому, щоб набрав досить футрашу, бо буде годувати не тілько себе, але й арештантські воші. А в раді громадській тоді буде, як на моїй долоні волосся виросте».

Марусяк ще щось хотів говорити, коли жид підійшов до Євгенія і, торкнувши його за плече, мовив, підіймаючи ярмурку на голові.

– Bitte Sie, Herr, auf ein Wort![41]

– Чого вам треба? – запитав його Євгеній.

– Я би хотів просити… Я би мав пану щось сказати…

– Говоріть.

– Але я би хотів у чотири очі.

– Говоріть і в шість. Я з вами ніяких секретів не маю.

– То пан адукат? І пан хочуть боронити отсего-о?

– Так.

– А пан знають, що то за чоловік?

– Знаю.

– Та-а-ак? – протягнув жид. – Ну-ну!

І він відвернувся, силкуючися надати свойому лицю згірдний і байдужний вигляд. Євгеній знав сей жидівський маневр. Він знав, що жид не має нічого особливого сказати йому, але рад би своїм секретним говоренням з адвокатом наполохати селянина, посіяти в його душі недовір’я до адвоката, а се в усякім разі можна буде потім використати. Сього власне не хотілось Євгенію,