Читати книгу - "Iсторичнi есе. Том 2"

- таких, як, наприклад, на американському терені Український Конгресовий Комітет Америки (УККА), - що претендують на всенаціональну ролю, але що в них на ділі бандерівці грають першу скрипку. Такі установи й організації радше слід послідовно бойкотувати, - аж до того часу, поки буде зламана гегемонія бандерівщини.

Це не значить, однак, що треба обминати будьяких контактів з бандерівцями. Автор цих рядків завжди дотримувався погляду, що т. зв. “культобмін” з комуністами - річ побажана. Якщо можна культобмінюватися з комуністами, то можна це саме робити теж з фашистами, - в обох випадках, очевидно, під умовою збереження власної незалежности. Поборюючи комунізм і тоталітарний націоналізм (фашизм), як порочні у своїй основі системи, ми не можемо не бачити в українських комуністах і націоналістах наших земляків, яким не маємо права апріорно відмовляти суб’єктивної доброї волі, ані навіть поодиноких громадянських заслуг. Вживаючи релігійної термінології, скажемо: “Треба цуратися гріха, але не грішника”. Як показує досвід, усякий діялог діє розкладово на тоталітарні середовища, які можуть процвітати тільки в умовинах сектантської ізоляції. Тому теж українські еміґраційні демократи не повинні боятися контактів, зокрема в культурній площині, ані з бандерівцями, ані з т. зв. “прогресистами” (себто комуністичними й комунізуючими елементами нашої діяспорійної громадськости). Треба вірити, що наш суспільний організм колись таки переборе хворобу тоталітаризму.

Дехто може почувати себе враженим тим, що ми ставимо на одну дошку бандерівців і “прогресистів” (комуністів). Перші, мовляв, патріоти і самостійники, а другі московські прислужники. На це відповідаємо таке. По-перше, в оцінці різних українських політичних течій уважаємо їх устроєві концепції і політичний світогляд за річ важливішу, ніж зовнішні орієнтації. (“Примат внутрішньої політики”, про який говорив Липинський.) Тому, на нашу думку, оунівський націоналізм і український комунізм, як тоталітарні, антидемократичні рухи, мають багато спільного. По-друге, оунівці перебували в минулому в ідейній і організаційній залежності від гітлерівського Берліну, дуже подібній до залежности українських комуністів від більшовицької Москви. Але ця залежність не дозволяє трактувати ні одного, ні другого руху, як явища чисто агентурного. Не заперечуючи існування аґентурних елементів в обох таборах, ми розглядаємо їх як органічні складові частини українського політикуму.

Врешті кінцеве зауваження. Явна мізерія нашої еміґраційної “внутрішньої політики” часто викликає зрозуміле почуття неохоти до того, щоб нею взагалі серйозно займатися. Пощо, мовляв, чесній і розумній людині лізти в це болото? Але цей поширений погляд доводиться визнати за помилковий. Значення нашої внутрішньої політики подвійне. По-перше, упорядкування наших внутрішніх відносин являє собою передумову для зовнішньої дії, зокрема для тієї, що спрямована на Україну. По-друге, це проба нашої громадянської дозрілости й політичної культури. У противенстві до українського народу на рідних землях, еміґрація користується свободою слова й організації. Який ужиток робимо з цієї свободи? Якщо дозволяємо верховодити над нами тоталітарним “селепкам” і їхнім прихвосням, цим ми ставимо під сумнів здібність до вільного й незалежного існування всієї української нації. Таким чином перебудова наших внутрішніх відносин на демократичних основах - це справа чести для української еміґрації, що претендує на ім’я політичної.

IV. ЗАВДАННЯ ЕМІГРАЦІЙНОГО ДЕМОКРАТИЧНОГО ТАБОРУ СУПРОТИ УКРАЇНИ

Чим може українська еміґраційна спільнота та зокрема її демократичний відлам реально допомогти нашому народові на рідних землях? Тут приходимо до останньої й найважливішої частини нашої доповіді. Бо праця для визволення України - це рація існування української діяспори, як політичної еміґрації.

В першу чергу, треба відійти від стилю діяльности щодо України, що його бандерівський табір і опанований ним еміґраційний естаблішмент зуміли накинути нашій громадськості. Це політика жестів, деклямацій, деклярацій, протестів і маніфестацій. Така робота не приносить майже ніяких користей українській справі і на ділі тільки служить інтересам еміґраційних крикунів, яким потрібно наш загал тримати в стані постійної істерії.

Передумовою й основою всякої нашої політики щодо України мусить бути вивчення підрадянської української дійсности, що її мусимо бачити по-змозі об’єктивно, ані гіршою, ані кращою, ніж вона справді є. Така об’єктивність не дається легко, бо зовсім природно, що ми дивимося на підрадянську дійсність крізь призму наших емоцій. Тому треба оберігатися від поспішних узагальнень та всяких перебільшень в один чи другий бік. Такі перебільшення рясніють на сторінках нашої преси. Ясно, що тільки наукова метода в вивченні Радянської України, солідна українська совєтологія, може забезпечити нашу еміґраційну політику від різних ілюзій і цим самим від промахів і розчарувань.

Далі, ми мусимо бути свідомі того, що наші реальні можливості дуже обмежені. Ми не маємо й не можемо мати впливу на уклад світових політичних сил і на політику західніх держав щодо СРСР. Державні мужі Заходу ведуть політику згідно з інтересом своїх країн, як вони його розуміють. Було б смішно чекати, що вони стануть цей курс міняти, бо так хочеться українцям. Рівно смішно, а навіть непристойно, було б подавати вигляд, що ми, новоспечені громадяни, краще розуміємо і більше дбаємо за державні інтереси країн нашого поселення, ніж їх власні лідери. Тому всякі меморіяли, писані для поучення західніх політиків, це на 99 відсотків змарнований труд. Я, очевидно, не пропаґую безкритичного відношення до політики західніх держав. Але пропоную розглядати цю політику, як своєрідну об’єктивну даність, що до неї треба пристосовуватися, як до доброї або поганої погоди. Тільки під умовою такого тактичного пристосування, - яке не означає зречення з наших власних ідеалів, - ми могли б намагатися здобути певний вплив на політику західніх держав. Максімум того, до чого можемо прямувати та й що вимагатиме від нас чималої зручности: щоб керівники закордонної політики західніх держав, без уваги на конюнктурні зміни, по змозі брали до уваги існування української проблеми, як силового чинника в комплексі СРСР та Соціялістичного Блоку. Наприклад, зовсім зайво протестувати проти “політики детанти”, бо це з нашого боку тільки кивання пальцем у чоботі; зате можна би використати детанту для того, щоб уряди США, Канади і ін. встановили свої консульства в Києві.

Попередньо я висловив застереження проти “протестаційного стилю” української еміґраційної політики. Де, звичайно, не значить, що ми не повинні підіймати нашого голосу проти тих кривд, що їх совєтсько-російська влада чинить нашому народові і його кращим синам та донькам. Стосовні факти треба доводити до відома світової публічної опінії. Але треба собі здавати справу з того, що після гітлерівських і сталінських страхіть світова опінія отупіла й нелегко її сколихнути. Але наші застереження проти “протестаційного стилю” української еміґраційної політики сягають глибше. Діло в тому, що політика протестів є по своїй істоті пасивною, не зважаючи на те, що вона може інколи