Читати книгу - "Аеропорт, Артур Хейлі"

Спиною він уперся у внутрішній бік дверей туалету. Відчував тиск і знав, що в будь-яку мить тиск посилиться так, що він більше не зможе тримати двері. Він відчайдушно обмацував дипломат, шукаючи нитку під ручкою, яка висмикне квадратний шматок пластику, від чого спрацює перемикач із прищіпки та здетонує динаміт всередині. Навіть коли він відшукав нитку та потягнув, то задумався, чи бомба також не виявиться провалом.

В останню частку секунди життя й свідомості Д. О. Ґерреро зрозумів, що не виявилася.

Вибух на борту Рейсу Два «Транс Америки», «Золотої каравели», був миттєвий, монструозний та грандіозний. У закритому просторі літака він трусонув гуркотом сотні громів, стіною вогню та ударом ніби від здоровенного ковальського молота.

Д. О. Ґерреро помер одразу ж, його тіло, що опинилося в центрі вибуху, розірвало на шматки. В одну мить він ще існував; наступної від нього залишилося тільки кілька дрібних кривавих кавалків.

Вибух прорвав фюзеляж літака.

Ґвен Мейген, яка перебувала до вибуху найближче після Ґерреро, відчула його удар в обличчя та груди.

В мить, коли заряд динаміту розірвав обшивку літака, салон розгерметизувався. З ревом та ураганною силою повіт­ря всередині літака — в якому досі зберігався нормальний тиск — пронеслося прорваним фюзеляжем, щоб розсіятися в близькому до вакууму середовищі. Крізь пасажирський салон до задньої частини понеслася темна хмара, яка всмоктувала все на своєму шляху. З нею, ніби сміття у вихорі, полетіли всі незакріплені предмети, і легкі, й важкі: папір, таці з їжею, пляшки з водою, кавники, ручна поклажа, одяг, речі пасажирів — усе це закрути­лося кабіною, наче їх засмоктував гігантський порохотяг. Відірвалися фіранки. Внут­рішні двері — кабіни екіпажу, камери зберігання й туалетів — вирвало з завіс і потягнуло разом з усім іншим до задньої частини літака.

Ударило кількох пасажирів. Інші, не пристебнуті до своїх сидінь, вчепилися за будь-яку можливу опору, поки вітер та сила всмоктування невблаганно тягнули їх назад.

По всьому салону над кожним сидінням розкрилися аварійні пристрої. Жовті кисневі маски посипалися вниз, кожна маска була прикріплена короткою гумовою трубкою до центральної системи постачання кисню.

Несподівано всмоктування припинилося. Всередині літак наповнювала імла та лютий, пронизливий холод. Шум від двигунів та вітру заглушував усе навколо.

Вернон Демерест, який досі перебував у проході туристичного салону, де зміг утриматися, інстинктивно вхопившись за спинку сидіння, проревів:

— Вдихайте кисень! — І собі вихопив одну маску.

Завдяки знанням та навчанню Демерест усвідомив те, чого інші не могли: повітря всередині салону зараз стало таким же розрідженим, як і зовні, й було непридатним для життя. Для всіх залишалося тільки п’ятнадцять секунд повної свідомості, якщо не скористатися киснем з аварійної системи літака.

Навіть через п’ять секунд без кисню свідомість дещо ослабне.

Ще через п’ять стан ейфорії змусить думати, що киснем узагалі не треба перейматися. Людей охопить несвідомий, безтурботний стан.

Ті, хто розуміли небезпеку розгерметизації, давно нагаду­вали авіакомпаніям проводити передпольотні інструктажі щодо кисневого обладнання чіткіше, ніж зараз. Вважалося, що пасажирам потрібно говорити таке: «В ту ж мить, коли киснева маска з’являється перед вами, хапайте її, притисніть до обличчя, а будь-які запитання ставте пізніше. Якщо справді станеться розгерметизація, вам не можна гаяти ні секунди. Якщо це сигнал хибної тривоги, ви зможете зняти маску пізніше; водночас вона не завдасть вам жодної шкоди».

Пілотам, які проводять перевірки розгерметизації, простим прикладом демонстрували вплив браку кисню на висо­ких ешелонах. Вони сиділи в барокамері, з кисневою маскою, а їм говорили поставити на папері свої підписи, і на середині завдання маски забирали. Підписи ставали закарлючками. До того, як пілоти непритомніли, маски повертали назад.

Пілоти не могли повірити в те, що бачили перед собою на папері.

Проте керівництво авіакомпаній, боячись, що надто точні поради щодо кисню можуть спричинити паніку серед пасажирів, наполягали на використанні тільки безневинних польотних повідомлень. Усміхнені стюардеси, які були або знуджені, або радісні, звичним ділом показували обладнання, поки невидимий голос — що поспішав закінчити повідомлення до зльоту — безглуздо повторював фрази на кшталт: «За малоймовірних обставин…» та «Урядові постанови вимагають, щоб ми поінформували вас». Жодного разу не згадувалося про невідкладність, з якою необхідно користатися цим приладдям.

Внаслідок цього пасажири так само байдуже почали ставитися до аварійних пристроїв подачі кисню, як і авіакомпанії та їхні працівники здавалися зацікавленими в цьому питанні. Гнізда масок над головою та монотонні, завжди однакові наочні демонстрації були (на думку пасажирів) чимсь, що собі вигадали кілька одержимих постановами державних службовців. (Нудьга!) Очевидно, що все це було здебільшого фарсом, на якому наполягали ті ж люди, які збирають податки на прибуток та забороняють рахунки підзвітних сум. Ну то якого дідька!

Час від часу на регулярних рейсах пристрої з кисневими масками розкривалися випадково, й ті випадали перед пасажирами. Коли таке траплялося, більшість з цікавістю розглядали маски, але навіть не пробували їх одягнути. Саме така реакція — хоча небезпека й була реальна — і виникла на борту Рейсу Два.

Вернон Демерест побачив цю реакцію і в мить неспо­діваного гніву згадав, як сам та інші пілоти критикували «пом’якшені» оголошення щодо кисневих масок. Та зараз не було часу ні вигукувати друге попередження, ні навіть думати про Ґвен, яка або загинула, або помирала всього за кілька футів.

Мала значення єдина річ: якимсь чином дістатися назад до кабіни екіпажу та допомогти врятувати літак, якщо це можливо.

Глибоко вдихаючи кисень, він