Читати книгу - "Пробуджені фурії"

Через п’ять дверей я знайшов решту. Камера була відчинена і немилосердно освітлена. На долівці простягалися тіла, а стіна за ними — довгі ріки крові, ніби її вихлюпували з відер.

Кої.

Трес.

Бразил.

Четверо чи п’ятеро тих, кого я впізнав, але не знав на ім’я. Всі були вбиті твердими кулями, а тоді всі перевернуті обличчям до підлоги. Такі самі дірки під кожною потилицею — пам’яті зникли.

Ані сліду Відаури, ані сліду Ошіми.

Я стояв посеред бойні, ковзаючи поглядом від одного безвольного тіла до іншого, ніби шукаючи впущене додолу. Стояв, поки тиша яскраво освітленої кімнати не наросла до мірного тонкого виття у вухах, що перекрикувало решту світу.

Кроки в коридорі.

Я рвучко розвернувся, підняв бластер і ледь не вистрілив у Влада Цепеша, коли той всунув голову в двері. Він відсмикнувся, навів часткоплазмову рушницю, а тоді завмер. На його обличчі зринула нерішуча усмішка, а одна рука потяглася вгору почухати щоку.

— Ковачу. Трясця, дядьку, я тебе мало не встрелив.

— Що за чортівня тут коїться, Владе?

Він дивився повз мене на тіла. Знизав плечима.

— Хтозна. Скидається на те, що ми запізнилися. Ти їх знаєш?

— Де Муракамі?

Він махнув рукою туди, звідки прийшов.

— На дальньому краї, коло причалу. Послав мене знайти тебе й подивитися, чи тобі не потрібна поміч. Стрілялки, знаєш, уже здебільшого закінчилися. Зараз ще треба трохи прибрати, а тоді братися до старого доброго піратства. — Він знов усміхнувся. — Пора взяти свою плату. Ходімо.

Я німо пішов за ним. Ми перейшли мокрий бункер, через коридори, позначені слідами недавньої битви, повз присмалені бластерами стіни й гидкі патьоки роз’юшених людських тканин, іноді повз простертий труп і один раз — повз абсурдно добре вдягненого чоловіка середніх літ, що сидів на підлозі й дивився в кататонічній невірі на свої роздроблені ноги, що стирчали перед ним. Певно, його вигнало з казино чи борделю, коли почався рейд, він забіг у комплекс бункерів і потрапив під перехресний вогонь. Коли ми підійшли до нього, він простягнув до нас слабкі руки, і Влад вистрілив у нього часткоплазмою. Ми залишили його з чималою діромахою в грудях, від якої звивався вгору димок, і подерлися по службовій драбині до старої тюкувальної станції.

На причалі сцена бойні повторилася. Понівечені тіла розкидало по пристані і насипало між пришвартованими глісерами. Тут і там горіли вогники у місцях, де бластерні промені знаходили щось займистіше за людську плоть і кістку. Під дощем літав дим. Вітер ущухав.

Муракамі стояв на колінах біля води, схилившись над Вірджинією Відаурою. Він щось швидко їй говорив. Тримав її обличчя в долоні, мов у колисці. Кілька Владових піратів стояли навколо і дружно сперечалися, закинувши свою зброю за плечі. Вони були наскрізь мокрі, але нібито здорові.

На носовій частині зеленого панцира пришвартованого неподалік обширмобіля — Антонове тіло.

Він лежав горілиць, очі застигли розплющеними, веселкове волосся чільника звисало майже до води. Там, де колись були груди й живіт, тепер зяяла дірка, в яку можна було просунути голову. Скидалося на те, що Яда поцілила його ззаду просто в середину тулуба вузенько направленим променем осколкового бластера. Сам бластер лежав покинутий на причалі у калюжі крові. Яди не було й сліду.

Муракамі побачив, як ми підходимо, і відпустив обличчя Відаури. Він підібрав осколкового бластера і простягнув мені. Магазин був витягнутий, набійник порожній. Його вистріляли повністю, а тоді викинули. Він похитав головою.

— Ми шукали її, але не знайшли. Кол каже, що нібито бачив, як вона падала у воду. Підстрелена з отієї стіни. Може, її тільки куснуло, але в цьому лайні, — він показав рукою на погоду, — ми ніяк не дізнаємося, поки не почнемо витягати тіла. Буря суне на захід і випускає дух. Тоді можна буде пошукати.

Я глянув униз, на Вірджинію Відауру. Очевидних поранень я не бачив, але вона виглядала напівпритомною, її голова хиталася. Я повернувся до Муракамі.

— Якого біса…

А тоді приклад осколкового бластера злетів угору і вдарив мене по голові.

Біле полум’я, невіра. Нова кровотеча з носа.

Що…

Я заточився, хапонув повітря, упав.

Наді мною став Муракамі. Він відкинув осколкового бластера і витяг з-за пояса маленького охайного станера.

— Пробач, Таку.

І вистрілив у мене.

Розділ сорок сьомий

У кінці дуже довгого темного коридору на мене чекає жінка. Я намагаюся поквапитися, але мій одяг мокрий і важкий, а сам коридор похилий і майже по коліно залитий грузькою речовиною, про яку я думаю, що то загусла кров, тільки пахне вона бела-травою. Я борсаюся вперед по затопленій похилій долівці, але прочинені двері чомусь не здаються ближчими.

Якісь проблеми, семе?

Я накручую нейрохімію, але щось із моєю біонікою негаразд, бо я бачу все ніби в ультрадалекозорому снайперському прицілі. Варто мені лиш трохи ворухнутися — і картина танцює перед очима, а очі болять, намагаючись утримати фокус. Половину часу та жінка — то Владова не обділена принадами, оголена до талії товаришка-піратка, що схилилася над модулями незнайомого мені обладнання на долівці каюти. Повні великі груди звисають, як плоди — я відчуваю, як піднебіння аж свербить від бажання всмоктати котрийсь із округлих темних сосків. Саме тоді, як мені здається, що я зафіксував поле зору, воно вислизає геть і перетворюється на крихітну кухню з пофарбованими вручну віконницями, що затуляють кошутське сонце. У ній теж є жінка, також оголена до талії, але вже інша — і цю я знаю.

Приціл знову хитається. Мій погляд перебігає до обладнання на підлозі. Матово-сірий протиударний корпус, блискучі чорні диски, на яких з’являться активовані котушки пам’яті. Логотип на кожному модулі виведений ідеографічними символами, я впізнаю їх, хоча наразі й не володію на рівні читання ані староугорською, ані земною китайською. «Психографіка Цзен». Я бачив цю назву у недавньому минулому на полях боїв і в палатах психохірургічного відновлення. Нове ім’я, нове світило в розрідженому сузір’ї військових фірм, торгова марка, яку можуть собі дозволити тільки дуже добре фінансовані організації.

Що це там у тебе?

Електромагнітний «Калашников». Один із сусідів далі по коридору позичив.

Цікаво, де він його вкрав.

А хто сказав, що він обов’язково крадений?

Я. Вони ж пірати.

Раптом моя долоня наповнилася розкішним важким закругленим прикладом «Калашникова». Він блищить до мене у тьмяному світлі коридора і просто