Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток"

мене зачарувала і яка волею мого спогаду блукала між анданте і фіналом, аж поки до моїх рук потрапила партитура і я знайшов її і закріпив для неї в моїй пам'яті місця у скерцо, мушка, що уявлялася мені то на щоці, то на підборідді, нині назавше зупинилася на верхній губі, під носом. Достоту так само ми з подивом знаходимо вірші, які вміємо напам'ять, у творі, де ніяк не сподівалися на них наткнутися.

Тієї миті, ніби на те, аби коло самого моря міг розгорнути все розмаїття своїх форм пишний ансамбль, творений прегарним ходом дівчат, і золотавих, і рожевих, спалених сонцем та вітром, Альбертинині приятельки, геть усі — струнконогі, тонкостанні й водночас такі різні, йдучи нам назустріч, вишикувалися шиком паралельно до моря. Я попросив у Альбертини дозволу провести їх. На жаль, вона вдовольнилася тим, що помахала їм вітально рукою. «Ваші подруги будуть невдоволені, що ви не з ними», — сказав я, сподіваючись, що ми пройдемося разом.

Молодик із правильними рисами підійшов до нас, у руках він ніс ракетки. То був гравець у бакару, чиє навіженство обурювало суддиху. З холодною і байдужою міною, яка, мабуть, йому здавалася ознакою найвищої гожости, він привітався з Альбертиною. «Ви з гольфа, Октаве? — спитала та. — Як вам велося, ви були у формі?» — «Ет, набридло! Раз у раз хибив», — відповів він. «Андре була?» — «Так, у неї сімдесят сім». — «О, це рекорд!» — «Учора я заробив вісімдесят два». Молодик був син багатого промисловця, який мав відігравати неабияку ролю в організації Всесвітньої виставки. Мене вразило в Октаві, як і в інших нечисленних приятелях дівчат, ось що: знання всього, пов'язаного з одежею, манерою триматися, сигарами, англійськими напоями, конями, вивченого ними до найменших подробиць, — отож-бо, вони розводилися про це з гордовитою непохибністю, яка переходила в небагатослівну скромність науковця, — розвивалося в них самостійно, без опертя на будь-яку духовну культуру. Цей молодик не мав жодних вагань щодо того, при якій оказії личить смокінг, а при якій піжама, але не відчував, коли можна уживати такого-то слова, а коли ні, грамотій з нього був нікудишній. Цей розрив між двома культурами, мабуть, відчувався і в його батька, голови Спілки бальбецьких домовласників; у відозві до виборців, розліплених по всіх мурах, він писав: «Я хотів бачити мера, аби з ним про це поговорити, він не хотів чути мої слушні скарги». Октав здобував у казино нагороди на всіх танцювальних конкурсах: за бостон, за танґо тощо, і це дало б йому змогу, якби він тільки захотів, знайти вигідну партію на «морських купелях», де не в переносному, а в дослівному значенні дівчина віддає руку «кавалерові». Молодик закурив сигару, перш спитавши Альбертину: «Пані дозволить?» — так, як просять дозволу — не уриваючи розмови, шабашити. Він не міг «нічого не робити», хоча ніколи нічого не робив. Цілковите байдикування тягне за собою, зрештою, ті самі наслідки, що й надсильна праця, — як у царині духу, так само і в царині тіла, в царині м'язів, — ось чому постійна розумова порожнеча, яка зяяла під думним Октавовим чолом, зрештою, хоча зовні Октав зберігав той самий спокій, почала викликати в нього ялову сверблячку думки, яка не давала спати йому ночами, як це трапляється перепрацьованим метафізикам.

Думаючи, що якби я знав їхніх приятелів, я б зустрічався з дівчатами частіше, я вже збирався попрохати Альбертину зазнайомити мене з Октавом. Тільки-но він пішов, усе приказуючи: «Напрогравався — далі нікуди», — я сказав про це Альбертині. Я сподівався, що вона це зробить наступного разу. «Отакої, знайомити вас із жиґоло! Тут цих жиґоло хоч греблю гати. Але їм нема про що з вами розмовляти. Цей дуже добре гуляє в Гольф, та й край. Я знаю: він вам не до вподоби». — «Ваші приятельки будуть невдоволені, що ви не з ними», — сподіваючись, що вона зголоситься наздогнати їх, зауважив я. «Ба ні, вони чудово обійдуться без мене». Ми спіткалися з Блоком — він лукаво і значуще посміхнувся мені, а потім, знітившись, бо не знав Альбертини, або «знав, але не був знайомий», бундючно і хмуро нахилив голову. «Хто цей хамло? — спитала Альбертина. — З якої речі він мені кланяється? Адже я з ним незнайома. От я йому і не відклонилася». Я не встиг нічого сказати Альбертині, бо до нас рушив Блок. «Даруй мені, — озвався він, — я хотів лише тебе попередити, що взавтра я їду до Донсьєра. Зволікати ще було б просто непоштиво — що подумав би про мене Сен-Лу-ан-Бре! Щоб ти знав: я їду двогодинним. Будь здоровий». Але я думав тільки про те, як би знову зустрітися з Альбертиною і познайомитися з її приятельками, мені здавалося, що Донсьєр, куди вони не їздили і звідки я вернувся б потому, як вони забралися б геть із надбережжя, — це десь на краю світу. Я сказав Блокові, що не поїду. «Ну, гаразд, я поїду сам. Скористаюся двома дурними олександрійськими віршами йогомосці пана Аруе[180] і скажу Сен-Лу, щоб підсюсюкати його клерикалізму:

За тебе я вірніш дотримаюся слова: Бо те, що ти забув, я сповнити готовий.

«Мушу визнати, що він вродливий хлопець, — сказала про Блока Альбертина, — але який він мені відворотний!» Я не вважав Блока за вродливого хлопця, але він був справді вродливий. Чоло він мав досить пукате, ніс орлій, міну дуже саркастичну і певну того, що вона саркастична, словом, обличчя приємне. Але подобатися Альбертині він не міг. Зрештою це залежало, мабуть, від її поганих рис: жорстокости, нечуйносте, властивої всій ватазі загалом, брутальности з усім оточенням. Зрештою згодом, коли я їх познайомив, Альбертинина антипатія не змаліла. Блок належав до тих кіл, де між глузами над світом і пошаною до добрих манер, які неодмінно повинна мати людина, яка «миє руки», виникло щось середнє, яке відрізнялося від світської ґречности і водночас саме собою було на рідкість антипатичним родом світськосте. Коли Блока комусь відрекомендовували, він уклонявся, скептично посміхаючись, і воднораз виявляв пересадну шанобливість і, якщо це був чоловік, казав: «Дуже радий», — тоном, у якому відчувалися кпини над цими словами і водночас свідомість, що таким тоном не