Читати книгу - "Зима у горах"

Мабуть, інстинктивно прагнучи довести, що жоден справжній кельт не дозволить перевершити себе якомусь італійцеві, коли йдеться про відгук на гостинні запросини, майже все товариство вишикувалось за Медогом і Маріо, які, взявшись попід руки, попрямували до готелю. Роджер і Дженні, міцно тримаючись одне за одне, теж влилися в цю фалангу, яка хиталась, гомоніла, сміялась і співала. До готелю «Палас» дісталися без пригод, а коли вони щільним гуртом ринули вгору сходами під’їзду і далі в обертові двері, перед очима Роджера мелькнуло злякано-обурене обличчя головного портьє, але під нищівним поглядом Медога він одразу знітився.

—     Де відбувається вечірка, голубе? — спитав Медог, витримавши красномовну паузу.

—     Вечірка? — перепитав, затинаючись, головний портьє.

—     Де відбувається прийом? — ввічливо розтлумачив Маріо. і ой самий прийом, що його і я, між іншим, допомагав організовувати протягом останніх шести тижнів.

Портьє у відчаї тільки покрутив головою. Йому відібрало мову.

—     Це нагорі! — крикнула Дженні з натовпу. — В головному банкетному залі!

—     Чудово! сказав Медог. Обернувшись до присутніх, він (Роджер не мав сумніву, що всі вони уявлялись цієї миті Медогу червоношкірими в пишних головних уборах з яскравого пір’я простягнув руку, показуючи на парадні сходи, і голосно й дзвінко вигукнув: — Джентльмени, ласкаво прошу вас до головного банкетного залу!

Головний портьє притулив долоню до лоба і сперся на колону. Роджер чув, як він простогнав:

—     До головного банкетного залу! І на жодному немає краватки!

Без найменшого співчуття до охопленого розпачем бідолахи ватага, голосно сміючись і обмінюючись жартами, подалась парадними сходами вгору. І коли вони вдерлися в банкетний зал, Роджер відразу зрозумів, чому так тяжко страждає головний портьє. Двадцять років він оберігав респектабельність готелю, стаючи на заваді тим, хто міг заплямувати його буржуазну непорочність джинсами або відсутністю краватки, і взагалі робив усе, щоб у чисті, без жодної порошинки коридори й м’яко освітлені номери могли потрапити лише чоловіки в гарно пошитих піджачних парах (це щонайменше) та їхні жінки в гарнітурах (жакет, джемпер, спідниця) і з разком перлів на шиї, за модою цього року, або в чомусь еквівалентному гарнітуру й перлам, і от сьогодні йому вже один раз довелося відступити під натиском збіговиська кельтських поетів, учасники якого — валлійці, бретонці, ірландці і один дуже галасливий шотландець — всього десять хвилин тому сипонули сюди з муніципалітету під проводом свого дивакуватого голови з лиховісною посмішкою. Портьє не мав влади не пустити в готель цю орду, чиї кравецькі смаки опоганювали всі принципи, на дотримання яких він витратив життя, і тепер це нове нашестя просто розчавило чоловіка, вже поставленого на коліна. Проте він ще й зараз міг би опиратись, якби дістав рішучу підтримку від адміністратора, але той, розуміючи, що саме насувається на готель, вирішив за краще дозволити собі дванадцятигодинний нервовий розлад і сидів тепер, замкнувшись у своєму кабінеті, дивився телевізор і чекав, коли таблетка снотворного принесе йому рятівне забуття.

А в головному банкетному залі панували веселощі, галас, сміх і інтернаціональна злагода. Довгі столи було накрито, наїдки й напої на сніжно-білих скатертях дражнили й вабили. Ніхто з присутніх не страждав на відсутність апетиту, ніхто не сахався зеленого змія, і, якби гомін розмов і регіт не були такі неймовірно гучні, їх, безперечно, заглушили б могутні, немов у Гаргантюа, звуки жування й  ковтання.

Не встигли Роджер і Дженні ввійти до залу, як їх негайно втягнув у розмову корнуельський учасник зустрічі, який заходився накреслювати їм схему вільної кельтської торгової зони, економічно незалежної від решти світу. Поки побудують танкери, пояснював поет, для транспортних потреб можна використовувати риболовецький флот Бретані який поповнюватиме запаси палива в Тінтагелі для рейсів в Уельс, а звідти, через море, в Ірландію. Коли ж Роджер необережно вказав на деякі практичні складності цієї схеми, поет дійшов висновку, що просто не досить чітко пояснив свою думку.

—     А все через розпливчастість цієї нікчемної англійської мови, роздратовано пересмикнув він плечима.— Зараз я вам усе розтлумачу знову — по-корнуельському.— І він, не переводячи подиху, перейшов на цю стародавню мову.

Роджер вирішив, що послухати якийсь час корнуельську мову і спробувати зрозуміти її, знаючи валлійську,— чудова вправа для філологічних навичок, однак позаду був довгий і важкий день, у приміщенні — жарко й гамірно, і він насилу долав сонливість, що хвилями накочувалась на нього, поки корнуелець розтлумачував йому економічні переваги оптового постачання громадян Корка устрицями з Локмаріакера. Дженні під якимось приводом зникла. Поряд Медог пояснював двом ірландцям провідну ідею своєї епічної поеми, а ірландці водночас пояснювали Медогу і один одному провідні ідеї своїх епічних поем.

Герет по другий бік Медога їв бутерброди й посміхався сам до себе. Несподіване ревище біля входу сповістило про повернення шотландського контингенту, який більшу частину шляху від Беддгелерта подолав пішки, внаслідок чого вмирав від неймовірної спраги.

Роджере, сказала Дженні, раптом з’являючись поряд з ним,— ти знаєш, Дік Шарп тут.

—     Дік Шарп? — почувши це ім’я, Роджер умить струсив із себе сонливість і роззирнувся на всі боки. Слідом за шотландцями до залу ввійшов новий гурт людей, а один з прибульців ніс величезну картонну коробку. В центрі цього гурту виступав Дік Шарп.

—     Я гадав, що вже ніколи його не побачу,— мовив Роджер.

Пробачте, що ви сказали? — спитав корнуельський поет по-англійському.— Я переконаний, тепер ви бачите переваги такого постачання виразніше.

—     Чудовий план,— погодився Роджер, гаряче тиснучи корнуельцю руку,— і, сподіваюсь, він дістане вагому підтримку в політичних колах... А тепер перепрошую... Нагальні справи...

Він підійшов до Медога, відвів його від ірландців і спитав:

—     Це нічого, що Дік Шарп тут?

—     А яке це має значення? — відповів Медог,— Хіба щось може мати значення в такий вечір, як сьогодні?

Роджер розвів руками:

—     Але тут у нього... Так багато ворогів...

Люди Гвінеда,— промовив Медог,— не пам’ятають зла. Якщо