Читати книгу - "Вовк-тотем"

поряд із собаками, вівцями й людьми й не вдатися до «негуманних заходів» означає, що за найменшого недогляду він може завдати шкоди вівцям чи людям, і тоді, зрештою, вже важко буде уникнути для нього скарання на смерть. Чень багато разів лагідним тоном роз’яснював цю думку Вовчику, але той продовжував виявляти твердолобість. Чень Чжень і Ян Ке почали турбуватися, що таке надзвичайно несправедливе поводження негативно вплине на психологічний розвиток Вовчика. Посадити Вовчика на залізний ланцюг означає, що він утратить умови й можливості для особистого вільного розвитку, але чи можна буде його вважати тоді справжнім вовком, якщо він виросте в таких умовах? Напевне, що утвориться величезна різниця між ним і диким степовим вовком, якого так хотіли вивчити Чень і Ян. Їхнє наукове дослідження вже на самому початку зіткнулося з убивчою проблемою «ненауковості умов дослідження». Було б добре, якби можна було утримувати вовка у великій залізній клітці в якомусь поселенні або в стінах кам’яного загону, тоді вовк був би відносно вільним і можна було б уникнути шкоди людям та тваринам. Чень Чжень і Ян Ке приховано відчували, що «осідлаєш вовка — важко буде злізти»: можливо, в цьому їхньому науковому експерименті від початку закладені зерна поразки? Ян Ке одного разу навіть спробував висловити ідею про те, щоб позбавитися Вовчика, однак Чень Чжень категорично відмовився. Ян і сам у душі насправді не зміг би відмовитися від цього вовченяти, адже він також дедалі більше й більше серцем прикипав до нього.

У степу знову настав сезон вільного парування корів. Духи свободи в степу — кремезні племінні бики — тієї ночі раптом почули запах корів і з гуркотом прибігли на нове пасовище шукати собі рогатих жінок і наложниць. Вовчик дуже злякався величезного бика, який раптом виріс у нього перед очима, тому поспішив заховатися в траву. Але коли бик шалено скочив ззаду на котрусь із корів, Вовчик так злякався, що стрибнув якомога далі назад, однак був стриманий залізним ланцюгом і перевернувся; йому так здавило шию, що аж випав язик і викотилися очі. Вовчик часто забувався, що йому до шиї прив'язано ланцюг, тож зміг трохи заспокоїтися тільки тоді, коли бик побіг уже за іншою коровою, яка, повернувши до нього голову, подавала йому якісь знаки.

Щодо свого нового місця ув'язнення, Вовчик, здається, був задоволений, він почав качатися по своєму «вовчому загону» і всіляко дуріти. Його нове місце помешкання повністю заросло свіжою травою заввишки в один чи й більше, тож тут було значно комфортніше, ніж на сухому піску попереднього «вовчого загону». Вовчик перекинувся на траву догори пузом і, повернувши голову на бік, почав кусати й тягнути стебла трави — він міг так гратися сам по собі в траві близько півгодини. Сповнений життєвих сил Вовчик на цьому маленькому просторі знайшов собі вправу. Він розпочав щодня й по декілька разів бігати по колу, причому він бігав на всій можливій швидкості, коло за колом по зовнішньому краю свого «вовчого загону», не знаючи втоми.

Побігавши трохи, мов скажений, Вовчик раптом загальмував, розвернувся й почав бігати проти годинникової стрілки. Коли він утомився, то простягнувся на живіт на траві і, мов собака, розкрив свою пащу, висунув язик, з якого капала слина, й почав часто дихати, щоб остудити тіло. Чень Чжень помітив, що останніми днями час і кількість кіл, коли Вовчик бігав, зросли в декілька разів. Чень раптом зрозумів, що Вовчик ніби навмисне додає собі рухового навантаження, щоб скинути старе хутро і швидше полиняти. Старий Біліґ казав, що вперше вовченя линяє набагато пізніше, ніж дорослі вовки.

Трава найбільше не любить, щоб її витоптували… Тож на шляху Вовчикових пробіжок свіжа зелень була повністю витоптана й зачахла.

Раптом зі сходу почувся шалений цокіт копит. Примчав Чжан Цзіюань, на чолі якого відразу кидалася в очі бандажна пов’язка. Хлопці злякалися й поспішили йому назустріч, однак Чжан прокричав:

— Ні, ні! Не наближайтеся!

Лоша, на якому він сидів, було дуже полохливе й не підпускало до себе людей. Хлопці тільки зараз помітили, що воно ще зовсім не виїжджене, тому поспішили розійтися, щоб дати змогу Чжану самому вигадати момент, коли зіскочити з коня.

Коні монгольського степу дуже норовливі, а особливо вибуховий характер мають уземчини. Приборкати останніх можна тільки змалечку, коли їм ще не буде трьох років, і зазвичай це починають робити ранньою весною, перед тим, як лошаті виповниться три роки, адже ранньою весною коні худі, а трирічні лошата якраз уже можуть втримати на спині людину. Якщо пропустити цей момент, то в чотири роки на нього вже не надінеш сідло чи вуздечку, тож нічого буде й думати, щоб його об’їздити. Навіть якщо вдатися до допомоги іншої людини, яка може затиснути коневі вуха й опустити його голову, а тоді примусово надіти на нього збрую, кінь все одно не підкориться людині й не дозволить їй сісти на себе, а буде брикатися до тих пір, поки не скине з себе вершника. Навіть «кривавий спосіб У Цзетянь»[118] тут не допоможе і цей кінь, либонь, назавжди залишиться диким, його ніхто й ніколи не зможе об’їздити.

Щороку навесні конопаси вибирають у табуні трирічних лошат, дикий норов яких не надто сильний, і розподіляють їх між чабанами для об’їждження. Хто зможе приборкати таке лоша, той буде безкоштовно рік на ньому їздити. Якщо ж за рік чабан вважатиме, що цей кінь гірший від інших, записаних на його ім’я, він зможе повернути цього молодого коня до табуна. Однак, звичайно ж, цей приборканий кінь відтоді матиме ім’я. Справа в тому, що в Орхонському степу існує такий традиційний спосіб називати коней: до імені вершника, який його об’їздив, додається назва кольору