Читати книгу - "Сибіріада польська"

м’ясо череда корів, випасених протягом літа, тепер на скупих порціях лісного сіна ледве держалася на ногах. Свині без висівок і картоплі здихали з голоду. А ще гірше, що людям борошна на хліб забракло. Для польських сімей з хутора, які жили тільки з того, що одержували в радгоспі, то було справжнє нещастя. А тут навіть супу в радгоспній їдальні не було вже з чого варити.

Полякам пригадувався страшний голоду тифозних бараках у Калючому. Повернулася куряча сліпота. Люди, які ледве стояли на ногах, випльовували зуби з прожертих цингою, кривавлячих ясен. І подібно як у Калючому голодну слабість використала малярія. Дітлахи цілими днями блукали по навколишній тайзі у пошуках їстівних корінців сарадели й черемши. Люди лазили по заледве відтанутих радгоспних стернях і кожен наполовину гнилий минулорічний колосок з кількома зернятами був для них цінною знахідкою. Але ще комусь із зголоднілих прийшла думка, щоб на картоплиську після зими шукати картоплі. Викопані з промерзлого польового болота картоплинки були погані, промерзлі за зиму і підгнилі. Але це нічого! Аби їх тільки було більше. Розмерзла картопляна м’якоть чорніла й починала смердіти.

«Не будемо цього нюхати, тільки їсти!» — пробувала жартувати Броня. Промивала гнилички начисто, товкла сирими у відрі і пекла з них у печі коржики. Спечені біліли крохмалем, на смак були солодкуваті і хоч смерділи гнилятиною, голодний шлунок напихали.

Броню гнобили атаки малярії. Тадек терпів вічно голодний, з впалими великими очима, з головою, обсипаною струнами. Сташек ні про що інше, ніж про їжу не міг думати. Сам голодний, журився ще й з того, що не може добути їжі хоча б тільки для молодшого брата. У тайзі без зброї поляки нічого вполювати не могли. На рибу було ще завчасно.

У селі доведені до відчаю баби влетіли якогось дня до канцелярії, проклинали п’яного Абрамова, який не міг прийти до нормального стану, забрали у нього ключі і у пошуках продуктів спустошували всі радгоспні погреби й амбари. Крім поганих підметених кількох пудів збіжжя і кількох мішків підгнилої картоплі, не знайшли нічого.

— Як це? То навіть на сівбу нічого той п’яниця не залишив?

— Що будемо сіяти, що садити?

— Давайте сюди Зінку! Адже бригадирша і партійна до того, разом з Абрамовим радгоспом управляє.

Але Зінка, передчуваючи ситуацію, сховалася десь собі на щастя! З цієї люті повибивали шибки у хаті Зінки.

— Нехай знає, заразо! До управління рветься, заушниця. За Вєрку, яка через неї десь там тепер у в’язниці гниє!

Мало бракувало, а сплюндрували б сільський магазин, якби не Нінка, продавщиця.

— Ви що, баби, збожеволіли? Грабувати хочете? А зрештою, що я тут таке від вас ховаю? Решту солі? Ті кілька пляшок горілки? Прошу, прошу, входіть, роздряпайте все, щоб тільки потім не жалкували!

Баби охололи, явно засоромилися. І, може, спокійно б розійшлися по хатах, якби з боку хлівів не прибігла задихана Нюрка.

— Баби, рятуйте! П’яний Санька влетів з рушницею до стайні і корови вбиває!

— Боже мій! Санька корови вбиває?

— Нічого, тільки мужик збожеволів! Що йому ті корови винні, ледве бідолашні на ногах від голоду стоять.

— А де його Маруська?

— До неї, суки, нехай собі постріляє!

— Лети якась по Івана Астаф’єва, самі собі з п’яним навіженим не дамо ради...

Заки баби добігли до хліва, Санька Погребіхін встиг застрелити дві корови. І абсолютно, може винятково, не був п’яний. Баби стояли, мов остовпілі. Санька опирався на милицях, спокійно закручував цигарку з махорки.

— Ну що так на мене витріщили очі? Спеціально вибрав молоді ялівки, щоб не тільні...

Убиті ялівки лежали біля дверей. Хоч стріляв у них з рушниці, небагато крові з них стікало. У дверях став задиханий Астаф’єв.

— Саня, що ти тут найкращого натворив?

Погребіхін виправився на милицях, виплюнув недокурок.

— Не для того, Баню, на фронті наші булушкінські хлопці віддають життя, не для того ми з тобою проливали кров, щоб тут наші діти з голоду здихали. Я у всякому разі довше на це дивитися не мав сил...

Невдовзі після того управляючий Абрамов по-п’яному втопився у піднесених водах Золотушки. Коли тверезів, не міг справитися з нещастям, яке впало на його радгосп. Журився, що йде весна, а тут нема збіжжя на сівбу. Отже, задумав собі, що негайно поїде до Тулуна, може, там йому допоможуть. Так подумав і не дав себе від цього наміру відвести. Якось сонячного ранку ковтнув склянку горілки для бадьорості, сів на свою Буланку і на очах майже цілого села хотів пройти весняне піднесення води в річці вбрід. Біля самого другого берега підхопив їх могутній вир, і кінь разом з вершником пішов під воду. За хвилину Буланка виринула з глибини, але вже без вершника, і видерлася на другий берег. Так утонув Абрамов. А збожеволіла зі страху Буланка протягом кількох днів бігала іржучи на тому березі, поки повінь не опала, і перевели її до села назад.

Абрамова замінив фронтовик Іван Астаф’єв. Коли брід на ріці нарешті усталився, Астаф’єв привіз з Тулуна трохи збіжжя та картоплі на посів. Ну й