Читати книгу - "У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший"

А поки-що Україною брела небачена у світі доба рабського лжесоціалізму – тотального похорону і українського народу, і його пам’яті й духовності. Продовжувалася переможна хода мору і на нашій провінційно-колоніальній землі, і поза нею в союзних резерваціях, і аж у екзилах агентами з Комінтерну, що ховали російський великодержавний шовінізм під інтернаціональне старшебратство. А під ним інонаціональне життя ставало злочином поряд із фактичною великодержавницькою єдинонародністю, про яку ще не говорилось відкрито, але яку тотально розбудовувалося!..

Те, що вже геть пізньою весною того голодоморного року Петро Янчук був у безпам’ятстві привезений до лазаретика старшим чабаном дядьком Гнатом і за неповний місяць, видужавши, став членом пастушої сім’ї і повноправним мешканцем, як нібито Гнатів племінник-небіж, просторого куреня, складеного чабанами концесії із пресованого сіна на пасовиську, було доленосним у житті хлопця, що за пару місяців так і не спромігся добратися до своєї тітки Варки.

Вирішилася його доля, по-перше, завдяки його прохальному клянченні дозволу – за намовою дядька Гната – в управителя Франца Францовича, а по-друге, внаслідок наполегливого клопотання за “бідного сироту-мученика” вівчарів, що бачили у хлопцеві поміч собі: як  чабана чи посильного у стан до крамниці.

Та концесія являла собою німецьку оренду з часів НЕПу понад ста гектарів землі навпроти Кропоткіна по той бік Кубані. З десяток німців руками сотень найманих сезонників із місцевих голодних козацьких сіл і станиць та їх родичів аж із України вирощували небачені урожаї пшениці, кукурудзи, сої, соняхів і випасали отари із понад двох тисяч тонкорунних овець. Крім того, для власних потреб там оброблялися грядки з овочами, вигодовувались десятками свині, утримувалися в неменшій кількості молочні корови, функціонували також  їдальня, пекарня, літня й зимова мийні, пральня, крамниця, тощо.

Все оте хутірське господарство розміщалося в довгих легких бараках, де для кожного сезонного робітника передбачалася чиста білизна й постіль із сінним матрасом і подушкою на окремих нарах, у кількох будинках для німців і постійних робітників, в конторі й лазареті, у господарчих будівлях, гаражі для п’яти бортових машин і однієї легкової. Над Кубанню був установлений двигун, який удень качав воду для поливу грядок і напування худоби, а вночі виробляв електроенергію. Скраю стояв дім управителя, де той мешкав із родиною…

По отій утечі із гроту з Петриком відбулося все так. “Кері”, знаючи про його тітку в Зеленчуці, кинулися до поромщика, перебралися через Кубань і таки знайшли його, сплячого, під дубом. Був би йому кінець, бо таки встигли всадити йому в горло “перо”, але, на Петрикове щастя, їх відігнала гавкотом вівчарка Ельза, що пастухувала коло концесійної отари, і не лише перешкодила їм дорізати жертву, а ще й покликала чабанів, які й віднесли його, закривавленого, до амбулаторії. 

Там рятівницею хлопця була лікарка: вона не лише надала йому допомогу, а й заступилася за нього перед управителем, назвавши його ім’я й прізвище і вказавши, що він родом із Чигирина, що виявилося вирішальним для його подальшого перебування серед чабанів. Лікування в лазаретику разом із добротними необмеженими харчами швидко поставило його на ноги. Єдине, що було для нього нестерпним, так це щоденне триразове приймання риб’ячого жиру, тому він дуже зрадів, нарешті вирвавшись із лазаретика на пастівник.

Якось по обіді Петрик зібрав свої речі (валізку зарізяки, дякуючи вівчарці, не встигли вихопити в нього з-під голови), і дядько Гнат повів його до пастухів. Курінь оп’янив його духмяним запахом прілого сіна. Один із чабанів місив на дощині тісто на галушки, в тагані на розсошках кипіла овеча юшка-щерба, і хоч Петрик тільки-но пообідав, вона йому так смачно пахла, що хлопець, вічно жадібний до їжі, знову нестерпно захотів їсти.

Поряд із куренем біля слупа хрумкали із яселець сіно двоє припнутих осідланих коней, і Петрик здогадався, що один із них – дядьків Гнатів, а другий – кухарів. Звіддалік до довгих неглибоких корит із водою, виставлених біля куреня, наближалися велетенською сивою хмарою отари овець, і Петрикові здалося, що то не вони рухаються, а він – разом із куренем і кабицею. Мирні тварини чарували хлопця своїм виглядом, але й викликали співчуття до себе. Пригнавши овець на водопій, два вершники-чабани під’їхали до кабиці, спішилися і привітали Петрика, як свого, лишивши отару під наглядом чотирьох вівчарок, що дивували Петрика своєю вихованістю.  

Скоро в таганкові закипіли галушки. Дядько Гнат, пославши на травицю біле простирадло, наказав Петрикові винести з куреня туго звернуті сидуни з сіна та череп’яну миску з ложками. І врешті чабанська сім’я взялася за командою дядька Гната до вечері.

Петрик із чемності останнім зачерпнув із миски галушку, постудив її і, не кваплячись, взяв до рота. А як так сталося, що він тут же нею подавився аж до задушшя, він ніколи й потім не міг собі пояснити. Дядько Гнат бив і турсав хлопця в спину та в груди кулаками, аж поки та галушка не проковтнулася і геть посиніле обличчя Петрика не стало набирати нормального вигляду. Того вечора Янчук, проклинаючи себе за жадібність, із риданнями відмовився від  вечері і заснув так.

Вже з наступного дня хлопець разом із чабанами сміявся зі своєї пригоди, підміняючи щодень іншого пастуха-вершника і не забуваючи щедро підгодовувати Ельзу, що врятувала його від смерті. Життя його незабаром увійшло в озвичаєну колію. Крім чабанування, до його обов’язків входило перевезення білизни у пральню і назад та ходіння до крамниці за  тютюном для пастухів. Скоро Петрик став незамінним, що зауважив і управитель, навідуючи отару.

Обійшовши концесію вздовж і впоперек, Янчук мимоволі зауважив разючу різницю між її полями і колгоспними: концесійна пшениця колосилася в людський зріст, а колгоспна - із пустими волотками замість колосків – ледь до колін йому доставала. Так само відрізнялися і поля кукурудзи, і грядки з городиною. 

Вечорами, як стирлена отара надійно охоронялася вівчарками, Петро Янчук при свічці вкотре майстерно оповідав чабанам на їх прохання про своє життя і мандри або читав принесені зі шкільної бібліотеки книжки. Дядько Гнат розказав, що книги,