Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

А Ульріх міркував далі: «Арнгайм не зрозуміє цього ніколи!» І подумки додав: «Адже навіть людина науки саме в почуттях і обмежена, а людина практична — й поготів. Це потрібно так само, як твердо стояти на ногах, коли хочеш схопити що-небудь руками». За звичайних обставин він був такий і сам. Щойно він починав міркувати, нехай навіть про ті ж таки почуття, допускав він їх, почуття, лише з осторогою. Аґата називала це байдужістю; але він знав: якщо хочеш бути чимось цілком іншим, потрібно спершу відмовитися від життя, як це буває в смертельній авантюрі, бо важко уявити собі, чим усе врешті обернеться! Його така перспектива приваблювала й цієї хвилини вже не лякала. Він довго дивився на сестру. Жвава гра мови на далекому від цієї мови, схованому в глибині обличчі… Йому хотілося попросити її піти з ним. Та не встиг він зрушити з місця, як до нього заговорив, знов опинившись поруч, Штум.

Генерал, добра душа, любив Ульріха; він уже пробачив йому жарти на адресу військового міністерства, та й слова про «релігійну війну» Штумові чомусь припали до вподоби, адже в них було щось урочисто-військове, як ото дубове листя на ківері чи гучне «Слава!» на день народження кайзера. Ґенерал узяв Ульріха під руку й відвів убік, щоб їх не чули.

 — А знаєш, як на мене, гарно ти сказав — що всі події породжує фантазія, — почав він. — Це думка, звісно, скоріше моя особиста, ніж моя офіційна з цього приводу. — І запропонував Ульріхові сигарету.

 — Я мушу йти додому, — сказав Ульріх.

 — Твоя сестра чудово розважається, не втручайся! — відповів Штум. — Арнгайм так упадає коло неї, з усіх сил старається! А сказати я хотів тобі ось що: нікого вже по-справжньому не тішать великі ідеї людства; ти маєш знову дати який-небудь поштовх. Я хочу сказати, час проймається новим духом, і саме його ти й повинен узяти у свої руки!

 — Як це ти до такого додумався?! — підозріливо спитав Ульріх.

 — Та вже якось додумався. — Не затримуючись на цьому, Штум провадив: — Ти ж бо також за порядок, це видно з усього, що ти кажеш. І ось я питаю себе: чого в людині більше — доброти чи бажання міцної руки? Саме цього тепер певною мірою бракує для нашої рішучости. А загалом я ж бо тобі вже казав, що був би спокійний, якби керівництво Акцією ти знов узяв на себе. А то, зрештою, просто хтозна, до чого призведуть усі ці балачки!

Ульріх засміявся.

 — Знаєш, що я тепер зроблю? Я сюди більше не прийду! — щасливо сказав він.

 — Як це не прийдеш?! — спаленів Штум. — Тоді матимуть рацію ті, хто каже, що справжньої сили волі ти ніколи не мав!

 — Якби я відкрив людям свої думки, вони казали б так і поготів! — відповів, сміючись, Ульріх і вивільнився від товаришевої руки.

Штум розсердився, але потім його добродушність узяла гору, і він, стенувши плечима, сказав:

 — Це збіса складні історії. Часом мені навіть спадає на думку, що найліпше було б, якби за всі ці пропащі діла нарешті взявся який-небудь несосвітенний дурень — така собі Жанна Д’Арк. Може, він би нам і поміг!

Ульріх шукав поглядом сестру й не знаходив її. Коли він спитав про неї в Діотими, з кімнат саме повернулися Туцці й Ляйнсдорф і повідомили, що всі вже розходяться.

 — А я відразу сказав, — збуджено кинув господині дому його ясновельможність, — усі їхні балачки тут — це не те, що вони думають насправді. І пані Набридер зрештою сяйнула таки рятівна ідея: продовжити сьогоднішнє зібрання іншим разом. На цьому й стали. Але Фоєрмауль, чи як там його, прочитає тоді якогось довгого свого вірша, й усе піде спокійніше. Розмірковувати не було коли, тож я, звісно, дозволив собі дати згоду й від вашого імени!

Аж тепер Ульріх довідався, що Агата несподівано попрощалася й пішла додому без нього; йому сказали, що вона, мовляв, не хотіла турбувати його своїм рішенням.

З опублікованого посмертно

39. Після знайомства

Сходячи в долину, професор Август Лінднер, чоловік, який увійшов у Агатине життя біля поетової могили, бачив перед собою картини порятунку.

Якби Агата, попрощавшись, поглянула була йому вслід, то їй упало б у вічі те, як рівно, мов свічка, цей чоловік спускався, пританцьовуючи, кам’янистим шляхом, бо його хода була на диво бадьора, горда й усе ж таки якась нерішуча. Капелюха Лінднер ніс у руці, часом пригладжуючи чуба; на серці в нього стало привільно й хороше.

«Як рідко в людей буває справді чуйна душа!» — казав він сам до себе. І уявляв собі душу, здатну цілком переноситись до іншої людини, співчувати найпотаємнішим її болям і поринати в самісіньку глибину її слабкости. «Яка прекрасна перспектива! — вигукнув він подумки. — Яке чудесне відчуття милости Божої, яка втіха і яке свято!» Але потім йому спало на думку, як мало хто на світі спроможний бодай лиш уважно вислухати ближнього; бо Лінднер належав до тих добромисних людей, котрі перескакують з п’ятого на десяте, не вбачаючи в цьому нічого аж такого особливого. «Як мало серйозного зацікавлення, наприклад, у звичайному запитанні про те, як тобі ведеться, — міркував він. — Спробуй лишень докладно відповісти, що в тебе насправді на серці, й дуже скоро побачиш перед собою знуджений, непритомний погляд!»

Але сам він — ні, він такої помилки ніколи не припускавсь! Він тримався правила, що захищати слабкого — це особлива й конче потрібна гігієна для сильного, який без такого цілющого самообмеження надто швидко впадає в жорстокість; і навіть освіта, щоб захиститися від прихованих у ній небезпек, потребує добродіянь. «Тому, хто намагається розтлумачити нам, що таке «універсальна освіта», — подумки вигукнув він на підтвердження своєї думки, радісно підбадьорений блискавицею, яку зненацька запустив у свого колегу педагога Гаґауера, — таки не завадить спершу дати пораду: «Ти поцікався, як у людини на душі! Бо дістати знання через співчуття — це стократ важливіше, ніж дістати його з книжок!» Те, на чому він оце зганяв злість у зв’язку, з одного боку, з ліберальним уявленням про