Читати книгу - "Яса. Том 2"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Го — го — го — го, козаче!
Чи справді козак почув його голос, чи просто так сталося, але підвів голову й побачив на височенній скелі над кручею сивого отамана з булавою в правиці, — помахав йому рукою. Отаман стояв, розкинувши руки, козакові здавалося, він зараз вимахне ними й полетить над Ревучим. Одначе попереду клекотіло Пекло. Отаман бачив, як довгий прудкий човен чорною рибиною скинувся на останній заборі й зринув у хмарі піни та бризок. Він довго зорив у той бік, хоч знав, що вже не побачить козака, що того заступили скелі. Його очі весь час мінилися, здавалося, в них теж вирують дужі потоки, рвуться до невідомого берега.
Важко було примиритися, що цей клекіт, цей стогін — вічний, що він ніколи не затихає, але в цьому клекоті народжувалася сила, яка кликала до звитяги. І вже отаман почував, що ріка тече через нього, що він — частина її, і частина вічна, невмируща. І як ніколи не зникне оця ріка, так ніколи не зникне й він — у внуках, правнуках. Які, може, й не пам’ятатимуть його, але пам’ятатимуть її, знатимуть, хто вони, чиї діти, на берегах якої ріки народилися.
Враз потоки завирували дужче, зблиснули посередині червоні вогні, отаман стиснув пальці, вимахнув правицею, а коли поклав її на пояс, булави в ній не було. Плескаючи увсібіч золотими бризками, вона летіла вниз, у ненаситецьке Пекло. Вона не перекидалася, не крутилася, падала стрімко й прямо. Зменшувалася на очах: спочатку була як яблуко, далі — як горіх і врешті — як намистина. Востаннє, вже при самій воді, зблиснула самоцвітами й згинула в хвилях.
От і все. Не справдила ця, взята в Дорошенка, булава нічиїх надій, не сповнилися думи усіх тих, хто тримав її в руках. Й не треба, щоб обкипала далі кров’ю. Нехай лежить, може, колись та знайдеться звитяжець, який дістане її з глибокого дна і пристане до срібного берега. На тому березі воля і щастя. А його путь кінчається. Доживе віку на пасіці біля Січі. Ось тільки вклониться рідній Мерефі і скличе велику раду. До самої смерті розказуватиме молодим козакам про срібний берег.
Якусь мить дивився в розбурхану воду, відтак перевів погляд угору, до першої лави. Зорив пильно, аж сльози набігли в кутики очей. Здавалося, він видивляється когось. Може, ще одного плавця? Ще дужчого, ще відважнішого, який не побоїться пірнути в безодню кручію. Він знав, він вірив — такий плавець колись знайдеться. Й дістане булаву з безпросвітної глибини, й піднесе високо — над скелями, над степом, — і вона осяє обидва дніпрові береги, й заструменить з неї золота яса слави, волі і щастя.
V
Вузькою стежечкою, яку сам же й протоптав, Сироватка вийшов з очерету до куги. У лівій руці ніс весло, в правій — плетеного з червоної лози коша. У коші тіпало хвостами півтора десятка карасів, два лини та чималенький лящ. Мокій Сироватка щойно потрусив ятери. Аби риба не пропала (солі не було) — висипав її в малесеньку, зарослу ситнягом сажалочку на краю болота. Перш ніж засунути весло в гілля в’язовника, вийняв ножика й поклав зарубку. Карбував, аби не заблудитися в днях, не загубити свят. Щоправда, завжди зарубку робив уже перед сном, помолившись Богові, але те, подумав, не важило. День минув: сонце повисло над обрієм, високі очерети по той бік болота обмітали його м’якими мітелками. Підпалені сонцем хмари горіли довгими пасмами, розповзалися по небу, як палаючі кораблі. У траві блискотіли калюжі, в них червоно відсвічували промені — вночі пройшов дощ, — вони здавалися загубленими в траві уламками скла. В степу денної пори не буває прохолоди навіть після дощу. Пахло перепаленим на сонці дроком, гірким полином і дятлиною. Попідводили од землі тендітні голівки васильки й безсмертники. Зараз тут тільки васильки й безсмертники. Весною — і вероніка, і козельці, і вівсяна крупка, і голубі, жовті та оранжеві півники, й червоногарячі тюльпани. Тюльпани — то кров. Козацька кров, яка пролилася в землю і знову встала з неї. Вони тут пломеніють густо, багато її пролилося в цих степах. І через те й степи вічні — козацькі. Хіба можна їсти хліб, зрощений на чужій крові?! І коли б не тюльпани, може б, і не подумав про це.
В степу панувала тиша. Тиша і безмежність. Вони тут вічні, як і цей степ. Тиша, проте, не завжди однакова. У степу, опівдні, вона найповніша. Тоді навіть чути, як струменить кров у власних жилах. Трави стоять німі, мовби мертві. І наче мертвий підорлик у високому небі, дарма що пливе на широко розпластаних крилах, крила ті зовсім не ворушаться, й тоді здається, що підорлик той плаває тут звіку — правіку. Весь день пряжило сонце, все живе кудись поховалося, всі голоси спила жарота.
Наступав вечір, але тиша не зрушилася, вона тільки поміняла лад. І вечірній крик перепела не будив її, її збудить лише табун тарпанів. Але й то, мабуть, для того, щоб ти збагнув, яка вона вічна й глибока. І навіть коли посунуть од лиману важкі хмари, коли засвистить тисячами тятив тугий вітер, і заворушаться, побіжать до обрію руді типчаки, й низько, до самої землі, впадуть білопінні ковили, й шорстко заворушиться курай, і прокинуться всі інші бур’яни і трави, ті свисти та стогони не будуть для людини живим звуком. То дзвенітиме і свистітиме тиша, яка на ту мить поміняла свою барву.
Зараз вона теж інша. Зелена, важка, в росі і надвечірній імлі.
По той бік болота закричав деркач, над
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Яса. Том 2», після закриття браузера.