Читати книгу - "Антологія української готичної прози. Том 1"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Не знаю, як я вибігла з замку і опинилась на дворі. Почала кликати на допомогу. Та ніхто не з’являвся. Я перехрестилась і почала голосно читати молитви.
Моментально весь замок перетворився у море вируючого полум’я. Величезні язики вогню виросли попід саме небо. З полум’я все ще вискакували нелюдські образи з перекривленими обличчями. Все це страшенно тріщало, шуміло, пекельно кричало і зойкало.
Знявся страшний ураган, блискавиця пронизувала небо і лунали часті удари грому. А полум’я все розгорялося, здавалося, що з важким смородом горить навіть каміння і земля.
Раптом залунав стукіт копит. Я озирнулася. То мчав на коні Юзеф. Лице його було спотворене жахом, очі налиті кров’ю. Він зіскочив із загнаного коня, який тут же упав і кинувся до мене з криком:
– Казимиро, Казимиро! Що ж ти натворила!
Він хотів, напевно, убити мене, але кров бризнула йому з рота і очей і він упав як стій на землю. Полум’я у відразливому образі людини зі страшним реготом простягло до нього свої вогненні лапи і пожерло його!
Я кинулась навтьоки.
Мене знайшов зомлілою у лісі один бідний селянин і привіз до себе додому. Я довго пролежала у гарячці і маренні. Та почала потроху поправлятися, одужувати і нарешті поправилась цілком. З тих пір я присвятила себе Богу. Багато святих місць обійшла і ревно молилась Богу-вседержителю за прощення гріхів моїх і раба Божого Юзефа. Я ніколи нікому не розповідала про те, що зі мною трапилось. Тепер же, відчувши близьку смерть, я сповідаюсь перед вами. Нікого не було у мене на світі з близьких, а ви доглянули, дали мені, нещасній, притулок і Бог вам за це віддячить. Я благословляю небо, що вмираю тут, де колись жив мій нещасний батько. А тепер прошу закликати до мене отця духівника.
До ранку старенької не стало.
Ось що творилось колись на світі Божому. Так закінчила бабуся свою сумну розповідь.
Федот Кудринський
Народився 19. 02. 1867 р. у с. Степань на Рівненщині. Етнограф, фольклорист, літературознавець. Закінчив у 1893 р. Московську духовну академію. Автор історико-етнографічних праць. Помер у 1933 р. в Петербурзі.
У 1890-х рр. Ф. Кудринський опублікував у «Київській старині» чимало оповідань, написаних на основі народних волинських легенд. Оповідання ці друкувалися російською мовою з частково українізованими діалогами. «Замчисько» подається у перекладі Мирослава Трофимука за журналом «Киевская старина», 1893, т. 41.
Замчисько
Непроглядна, степова рівнина ген-ген простяглась на всі сторони від села Бечмен. Одинока вивищеність на тій рівнині – то старе замчисько, що усадовилося на штучному насипі. Широкі мури перснем облягли високий круглий пагорб і панують на все місто. З мурів добре проглядається вся навколишня місцевість. На просторіні, яку лиш може охопити погляд, видніється багато хуторів і сіл. Лічитимеш їх, лічитимеш, та так і не злічиш.
Здалека мури, помережені круглими вирізами вікон, які симетрично розміщені у верхньому ярусі стіни, виглядають як легка сітка, що поставлена на масивній монолітній основі. На виступах стін, густо вкритих мохом і травою, росте грабина і молоденькі берізки. Один Бог відає, як вони сюди потрапили…
Посередині замчиська – кругла площа. Тут навалені купи каміння. В одному куті зяє провал і хід у льох, у другому темніють залишки паленої смоли і дьогтю. Тут же бовваніє невеликий кам’яний хрест, невідомо з якою метою вритий наполовину в землю. Може, то чиясь могила?… Стежинки і тераси пагорба, що розбігаються навсібіч, всіяні каменюками, котрі нападали зі стіни, тому здалека здається, що горб унизаний кам’яними коралями. Прикраса оригінальна, як і сам замок.
З трьох боків замчисько оточують бечменські поля. З четвертого тече невеликий потік, що пересихає літом, зате бурхливо клекоче в час літньої повені. Береги струмка порослі невисоким, але густим верболозом. Попри пагорб пролягає битий шлях.
Дивне враження справляє старий замок. Вдень цей пагорб з мертвими мурами видається недоречним серед родючих полів, він порушує симетрію, цілість картин. Своєю круглою, правильною формою із усіченим верхом і нечіткою основою нагадує величезний пень, який забули викорчувати після того, як зрубали дерево-гігант.
– От, як видите, – кажуть бечменці, – кругом рівно, як на долоні, а тут Бог горб дав.
Старий замок не любить денного світла. Він очікує ночі. І не даремно. Перед смерком, коли на бечменські поля лягають глибокі тіні, коли темне небо вкривається безліччю зір, замчисько починає випромінювати таємничий маєстат. Воно неначе витягається і стає ще вищим.
Крізь круглі отвори вікон мріють далекі сузір’я. Якоюсь таємничою задумою дихають ці темні стіни. Це вже не сітка, грандіозний фантастичний кошик з гарним мережаним верхом. Не пень, а швидше якийсь вінець, корона, всіяна мерехтливими діамантами. Неначе давним-давно, ще за казкових часів якийсь велет – князь чи король, – переможений у страхітливій битві гігантів, рятувався втечею у цій місцевості та й загубив свою корону… З тих пір так і лежить вона тут на бечменському шляху і гниє. Хто насипав цей пагорб? Навіщо кому здалася така височина на цій неозорій рівнині?
Кажуть люди, що тут колись сутичка з татарвою була… Якийсь князь колись жив… З кимось воював… Може й так, хтозна… У всякому випадку, у світогляді бечменців старому замчиську належало не останнє місце. З ним пов’язано багато такого, що примушувало бечменця часом здивовано хитати головою і замислено бурмотіти:
– Теє то… як його… Бог його святий знає. Відомо: всяке місце є страшним, якщо у ньому завелась – прости Господи! – нечисть. А особливо страшним є те місце, де для нечисті занадто багато простору.
Власне такими і були старі мури. Тут вільно гуляв вітер і міг скільки завгодно розгойдувати грабину, зносити зі стіни розхитане каміння. Тут давно ніхто не жив. Лиш яструби вили свої гнізда та сови вилітали звідси і кружляли в темряву над селами, будячи рівнину своїми тужливими окриками.
Жодне місце не навіювало бечменцям стільки непевності і страху, як замчисько: розповіді про нього були відомі по всіх околицях. Господи, Боже мій, чого люди тільки не наоповідають про тії мури… Слухати не переслухати…
Кажуть, що в глибокому льоху сидить монах зі святою книгою і спить. Інші говорять, що то не монах, а князь спить. Ще інші – що сам «муровий» живе у замчиську і часом хапає людей. Часами він насилає
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Антологія української готичної прози. Том 1», після закриття браузера.