Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба"

На князівському з’їзді-снемі 1195 р. великий київський князь Рюрик Ростиславич обдумував питання внутрішнього порядку в Русі з братом Давидом Смоленським. Снем цей супроводжувався князівськими бенкетами, на які запрошувалися бояри, духовенство, представники чорних клобуків.

Великий загальноруський з’їзд князів відбувся у Києві 1223 р. Князі Мстислав Романович, Мстислав Мстиславич, Мстислав Святославич та ін. зібралися для досягнення угоди про надання допомоги половцям, які зазнали нападу монголо-татарських орд Чингісхана. Усвідомлення небезпеки, яка насувалась на Русь, а також агітація Мстислава Удалого, який був зятем половецького хана Котяна, сприяли виробленню спільного рішення.

Ще один князівський з’їзд відбувся у Києві 1230 р. Лаврентіївський літопис, розповідаючи про участь багатьох князів в урочистому акті висвячення єпископа Ростовського Кирила, зауважує, що метою їх прибуття до Києва була не ця подія, а сонм: «бяху же в то время инии князи Русьскии на соньмѣ в Киевѣ»[727].

Широка практика функціонування цього політичного інституту свідчить, що міжкнязівські відносини в Русі XI—XIII ст. мали не стільки союзний, скільки васальний характер. В. Т. Пашуто, який дослідив різні інститути васалітету, прийшов до висновку, що їх основою було місництво, тобто право на земельний наділ, помістя, уділ, волость, яке могло бути не лише спадковим, але й вислужним. За землю, за пожалування васал перебував у повній залежності від сюзерена. У реальному політичному житті Русі мали місце глибокі протиріччя всередині правлячої верхівки, але практика міжкнязівських з’їздів свідчила про постійне прагнення їх подолання.

Глава 5

Віче

Віче як орган народоправства розглядали історики XIX ст. В. І. Сергеевич, М. В. Довнар-Запольський, І. О. Лінниченко та інші були переконані, що інститут віча відобразив, насамперед, суверенність общини. Одним із доказів цього було начебто право народу на вибір князя. Дослідники визначили коло питань, які входили до компетенції віча. Це насамперед законодавчі, судові, а також питання війни і миру. Що стосується внутрішнього управління, то віче, хоч і мало на нього сильний вплив, але віддавало перевагу князівській адміністрації.

В оцінках природи, компетенції і складу віча істориками радянського періоду мають місце суттєві розходження. Одні (Б. Д. Греков, М. М. Тихомиров, І. Я. Фроянов) вважали віче такою формою державного управління, що у ньому могли брати участь широкі верстви населення, інші (С. В. Юшков, В. Т. Пашуто, П. П. Толочко, В. Л. Янін) бачили в ньому вузькокласовий орган, який перебував у руках феодалів. Літописи, розповідаючи про деякі важливі державні справи, нерідко справді вказують на участь у них «нищих и худых», «всех людей», «всех киян», тобто представників експлуатованого стану. Надто довіряти цим повідомленням, проте, не слід. Як справедливо зауважував В. Т. Пашуто, це лише прийнятий у Русі літературно-церковний зворот. Смішно навіть припустити, що в країні, де законом була Руська Правда, жебраки й убогі вирішували, кому зайняти княжий стіл Осмомисла. В. Л. Янін, дослідивши історію новгородських державних інститутів, прийшов до висновку, що загальноміське віче було вузькокласовим органом, у якому немає місця «всьому Новгороду». Воно об’єднувало лише великих феодалів і було не народними зборами, а зібранням класу, що стояв при владі. Аналогічним було і київське віче.

Показовими у цьому плані є вічові зібрання у Києві 1068— 1069 рр. Перше зібралося у тяжкий для Русі час, коли об’єднані сили трьох Ярославичів зазнали поразки від половців під Переяславом. «И людье Кыевстии прибѣгоша Кыеву, и створиша вѣче на торговищи, и рѣша пославшеся ко князю: «се Половци росулися по земли, вдай княже оружье и кони, и еще бьемся с ними»[728].

Не виключено, що представники київських низів брали участь у вічовому зібранні на подольському торговищі, але переоцінювати їх роль не слід. По-перше, ініціатива скликання віча належала не їм, а тим киянам, які повернулися після невдалого бою з половцями, тобто київським дружинникам. Це вони залишилися без коней і зброї, по-друге, скликали його і діяли, хоч і всупереч волі князя, але у згоді з частиною міських мужів.

Влітку 1069 р., після 7,5-місячного князювання у Києві Всеслава, на Русь повернувся (з польським військом) Ізяслав. Всеслав зрадив киян і під покровом ночі втік у свій Полоцьк. Кияни повертаються до Києва і, як і роком раніше, скликають віче. На ньому вони приймають рішення запросити на великокнязівський стіл Святослава і Всеволода, а в разі їх відмови запалити місто й піти у грецьку землю. Це віче, очевидно, було менш представницьким, ніж перше. Можливо, коло його учасників обмежувалось лише полоцько-чернігівською боярською партією, а також близьким за настроєм до неї купецтвом.

Спроба не допустити в Київ Ізяслава не мала успіху. Вступивши до столиці, він жорстоко розправився з винуватцями свого вигнання. Його гнів і репресії впали передусім на представників полоцько-чернігівської партії. Розправи не уник навіть такий впливовий і авторитетний церковний діяч Русі, як Антоній — засновник Печерського монастиря.

Таким чином, вічова діяльність у 1068—1069 рр. свідчила про серйозні протиріччя у феодальних колах Києва. Для їх розв’язання більш сильною боярською партією були залучені представники торговельно-ремісничого стану, які скористалися сприятливою ситуацією для зведення рахунків з князівською адміністрацією.

Найхарактернішим проявом права київського віча було, начебто, запрошення на київський стіл Володимира Мономаха 1113 р. Відомо, що на перше запрошення з Києва Мономах відповів відмовою. В. І. Сергеевич пояснював її тим, що за рішенням Любецького з’їзду Мономах не мав жодних прав на Київ і не хотів підважувати міжкнязівську угоду. Щоб змусити його порушити хрестне цілування, кияни посилають до Переяслава повторне запрошення, яке супроводжувалось розповіддю про повстання і можливий стан анархії в разі нової відмови. Володимир зайняв Київ, змушений до цього силами обставин, як народний обранець. Отже, завдяки народному волевиявленню, як вважав вчений, у Києві утвердились нащадки третього сина Ярослава Мудрого. І. О. Лінниченко відзначив, що по смерті Святополка кияни збираються на віче і посилають кликати Володимира на великокнязівський стіл, а самі тим часом розраховуються за старими рахунками з прихильниками покійного князя. Тезу — кияни, які грабують двори знаті, і кияни, які надсилають запрошення Мономаху — суть одне й те ж, підтримав у радянський час М. М. Тихомиров.

Хто ж ці кияни, які запрошували Володимира до Києва і якою мірою заняття ним великокнязівського столу було результатом народного волевиявлення? Вже початок літописної розповіді про це свідчить, що долю київського столу вирішував не народ, а лише верхівка київського суспільства. «Наутрия же, въ семы на 10 день, свѣтъ створиша Кияне, послаша к Володимеру, глаголюше: «Поиде, княже,