Читати книгу - "Трістрам Шенді"

– Чи не однаково, брате Шенді, – заперечив дядько Тобі, – якого вона виду, аби чоловік одружився, любив свою дружину і мав од неї кількох дітей.

– Кількох дітей! – вигукнув батько, вставши зі стільця і подивившись просто у вічі матері, коли прокладав собі дорогу між нею і лікарем Слопом, – кількох дітей! – повторив батько слова дядька Тобі, ходячи туди й сюди по кімнаті. —

– Одначе не думай, дорогий брате Тобі, – вигукнув батько, враз опам’ятавшись і підійшовши до спинки стільця дядька, – не думай, що я б засмутився, якби ти народив їх хоч два десятки, – навпаки, я б радів – і обходився б, Тобі, з кожним із них, як лагідний батько. —

Дядько Тобі непомітно простягнув руку за спинку стільця, щоб потиснути руку батька. —

– Скажу більше, – вів далі батько, утримуючи руку дядька Тобі, – в тобі так багато, дорогий мій Тобі, солодких властивостей людської природи й так мало її кострубатості – шкода, що земля не заселена істотами, на тебе схожими! Коли б я був азіатським монархом, – додав батько, захопившись своїм новим проектом, – я б тебе зобов’язав, якби тільки це не виснажило твоїх сил – або не висушило занадто швидко первинної твоєї вологи – і не ослабило, братику Тобі, твоєї пам’яті й здатності уяви, до чого нерідко призводить захоплення цього виду гімнастикою, – я звів би тебе, дорогий Тобі, з красивими жінками мого царства і зобов’язав, nolens-volens,[396] зроджувати мені по одному підданому кожного місяця. —

Коли батько вимовив останнє слово цієї фрази, – мати моя понюхала тютюну.

– Але я б не захотів, – мовив дядько Тобі, – зроджувати дітей nolens-volens, тобто підневільно, навіть на догоду наймогутнішому монархові на землі. —

– І було б жорстоко з мого боку, братику Тобі, тебе змушувати, – сказав батько. – Я на цьому зупинився з метою показати тобі, що не відносно дітородіння – якщо ти до нього здатний – а відносно твоєї теорії любові та шлюбу мені б хотілося тебе виправити. —

– В усякому разі, – зауважив Йорик, – в судженні капітана Шенді про любов багато правди і здорового глузду; до речі сказати, до погано проведених годин мого життя, за які мені доведеться тримати відповідь, належать і ті, що пішли на читання безлічі квітчастих поетів і риторів, із яких я ніколи не міг стільки почерпнути. —

– Я бажав би, Йорику, – сказав батько, – щоб ви прочитали Платона; ви б дізналися з нього, що існують дві любові [397]. – Я знаю, що у стародавніх були дві релігії, – заперечив Йорик, – одна для простого народу, а інша для людей освічених; але, мені здається, одна любов могла б цілком задовольнити і тих і інших. —

– Ні, не могла б, – заперечив батько, – і з тих же самих причин; адже, згідно з коментарем Фічино до Веласія, одна любов розумна —

– а друга природна; – перша, прадавня – що не знає матір – у ній Венері нічого було робити; друга породжена Юпітером і Діоною. —

– Послухайте, братику, – сказав дядько Тобі, – яке до всього цього діло людині, що вірує в Бога? – Батько не міг зупинитися, щоб відповісти, з боязні втратити нитку свого міркування. —

– Ця остання, – вів далі він, – має всі Венерині властивості.

– Перша, золотий ланцюг, спущений із неба, збуджує любов героїчну, яка містить у собі й, у свою чергу, збуджує бажання філософії та істини, – друга збуджує просто бажання. —

– Я вважаю зроджування потомства таким же добродійним для світу, – сказав Йорик, – як і визначення довготи. —

– Звичайно, – сказала мати, – любов підтримує добру злагоду у світі. —

– У домі – дорога моя, ваша правда. – Вона наповнює землю, – сказала мати. —

– Але вона залишає порожнім небо – дорога моя, – заперечив батько.

– Дівування, – торжествуюче вигукнув Слоп, – ось що населяє рай.

– Вправно пущено, чернице! – сказав батько.

Розділ XXXІV

Батькові властива була така завзята, різка та хльостка манера вести суперечки, він так старанно колов і рубав направо і наліво, залишаючи у кожного по черзі пам’ять про свої удари, – що менше ніж за півгодини неодмінно підбурював проти себе все товариство – хоч би воно складалося з двадцяти осіб.

Вельми сприяла тому, що він залишався таким чином без союзників, його звичка завжди поспішно займати позицію, яку найважче було відстоювати; і треба визнати за ним справедливість: затвердившись на ній, він захищав її так відважно, що людині хоробрій і добрій боляче було бачити, коли його звідти вибивали.

Ось чому Йорик хоча і часто нападав на батька – проте ніколи не дозволяв собі пускати при цьому в хід усі свої сили.

Дівоцтво лікаря Слопа в завершальній частині попереднього розділу спонукало його цього разу стати на бік обложеного батька, і він збирався вже обрушити всі християнські монастирі на голову лікаря Слопа, як до кімнати увійшов капрал Трім доповісти дядькові Тобі, що його тонкі ясно-червоні штани, в яких передбачалося зробити атаку на місіс Водмен, не підійдуть; бо кравець, розпоровши їх, аби вивернути, виявив, що вони вже вивернуті. – Ну так виверніть їх знову, братику, – із жвавістю мовив батько, – адже доведеться ще не один раз їх вивертати, перш ніж справу буде зроблено. – Вони вже наскрізь прогнили, – сказав капрал. – Тоді хай там що, – сказав батько, – замовте, братику, нову пару – бо, хоча мені відомо, – вів далі батько, звертаючись до всього товариства, – що вдова Водмен вже багато років по вуха закохана в брата Тобі й пускала в хід усякі жіночі штуки та хитрощі, щоб пробудити в нім почуття у відповідь, але тепер, коли вона його спіймала, – лихоманка її піде на спад. —

– Вона досягла своєї мети. —

– У цьому становищі, – вів далі батько, – про яке Платон, я переконаний, ніколи не думав, – любов, бачте, не стільки почуття, скільки посада, на яку вступає людина, як брат Тобі вступив би в який-небудь армійський корпус, – однаково, чи любить він військову службу, чи ні – перебуваючи на ній – він поводиться так, як якби він її любив, і користується кожним випадком, аби показати себе людиною відважною.

Ця гіпотеза, як і всі гіпотези мого батька, була достатньою мірою прийнятна, і дядько Тобі хотів зробити тільки одне заперечення – що мало у Тріма цілковиту підтримку – проте батько ще не дійшов свого висновку. – Ось чому, – вів