Читати книгу - "Пристрасть спотворює все, Юлія Міхаліна"

1999 рік

– Олегу, прокидайся! – разом із настирливими криками, чоловік відчув, що хтось завзято смикає його за плече, намагаючись достукатися до свідомості. – Чернишевський, твою матір! Досить спати!

Командний крик у вухо та удар під ребра остаточно вивели чоловіка з царювання сну. Швидко підскочивши на шконці, в напівтемряві ночі розгублено витріщився на співкамерника, який, склавши руки на грудях, з усмішкою розглядав його.

– Чого тобі? – невдоволено насупившись, фиркнув Олег.

– Дрихнути говорю, харе, – отруйно вишкірився нахаба, – Не примушуй Вовка на себе чекати.

– Що? – не до кінця прокинувшись, Чернишевський намагався збагнути, що відбувається.

– Кажу, Вовк на тебе біля дальняка[1] чекає, – нетерпляче барабанячи пальцями по металевій огорожі ліжка, шикнув співкамерник, – Запитати щось хоче, так що швидко метнувся. Від твоєї швидкості залежить, як питатиме: як із брата, чи як із гада. [2]

– Слухай, Шнир [3], іди ти... Сам зі своїм Вовком розмовляй.

Не маючи наміру підкорятися черговим дурощам наглядача за камерою, Олег знову влаштувався на ліжку.

– Ти що, ментяра, не жени біса! – обурився співкамерник. – Хочеш, щоб Вовк по стіні розмазав?

– Нехай спробує, – підклавши руки під обличчя, закрив повіки, показуючи всім виглядом, що на цьому розмова закінчена.

Кілька секунд пройшло перш ніж Шнир, безглуздо пом'явшись у шконки, вирушив доповідати головному. Цікаво, скільки часу пройде до реакції Вовка?

За кілька тижнів перебування на зоні, зокрема, у цій камері, Олег встиг багато чого усвідомити. Головне, що подібних йому тут не любили. Справа не в минулому на волі, де боровся зі злочинцями, подібними до тих, що оточували тепер. Тут особлива політика – або ти, або тебе. Вовк вважався не останньою людиною в камері та за її територією, і вимагав, щоб новоприбулі беззаперечно визнавали його авторитету. Олег не визнавав, тому автоматично ставав супротивником більшості, зайнявши позицію борця за виживання.

Ледве переступивши поріг хати, Чернишевський чітко дав зрозуміти, що підкорятися не збирається. Можливо, надто грубо та відкрито. Можливо, варто було проявити терпимість, потрапивши на чужу територію, адже цілих 11 років тут кукувати. Але яка до біса терпимість? Олегу було глибоко начхати на так звані поняття, якщо справа стосувалася честі та гордості.

Свого часу наслухався розповідей, що таких тут рано чи пізно ламають; що часом краще не випендрюватися і зайняти приготовлене тобі місце у неосяжній кримінальній системі. Але коли діло доходило до особистих моральних принципів та життєвих поглядів, Олег йшов до кінця. Прекрасно усвідомлював, що навіть без тієї злощасної суперечки в перший день, все одно його б записали якщо не в півні, то козли [4] точно, відносячи до червоної масті [5] колишніх правоохоронців. І зараз, вкотре ігноруючи накази Вовка, нічого особливо не втратить. Якщо пощастить, супротивник зрозуміє, що не на того напав і відчепиться. Хоча останнє було дуже сумнівно. 

Після доби, проведеної віч-на-віч із самим собою в ШІЗО [6], повернення в камеру далося не так легко, як хотілося. Усі зеки, аж до тихих і непримітних, пам'ятали, як Чернишевський напередодні замахнувся на самого Вовка і начистив пику його шістці – Трюфелю. Хтось косився з явним подивом, з докором мотаючи головою: мовляв, після такого довго не проживеш. Хтось намагався обходити стороною, вважаючи Олега не найадекватнішим зі співкамерників. Хтось, навпаки, потайки кидав поважні погляди.

Олегу начхати, хто і що думав про нього. Як і підкорятися, заводити тут близьких друзів-товаришів не поспішав. Вважав за краще жити, нехай не як хочеться, хоча б як встановлено за розкладом. Сам нікого не чіпаючи й щоб його не чіпляли. Жити з думкою про такий бажаний, але такий далекий день визволення.

Але тюрма не те місце, де зважають на бажання інших, особливо тих, хто одноосібно виступав проти більшості. Так сталося й із Чернишевським. Якщо звичайні мужики зустріли майже повною байдужістю, крім вищезгаданих особистостей, то група людей на чолі з Вовком так просто не планувала відставати. Кілька днів поспіль Вовк намагався зачепити словами, начебто випадково, але з явним натяком. Виводив із себе, випробовуючи терпіння. Випади у свій бік Олег намагався ігнорувати, пропускаючи зауваження повз вуха, а більшого до сьогодні не слідувало.

Події напередодні скидалися на затишшя перед бурею, і Чернишевський чекав, коли будуть суворі розбірки. Те, що нахабство першого дня йому не спустять із рук, не сумнівався. І ось, схоже, час настав. Може, й цього разу пронесе? Вовк зрозуміє, що з Олегом нічого ловити й займеться важливішими, буденними проблемами, якими жив до його появи?..

На цій думці Чернишевський відчув, як знемога після цілого дня розчищення території від снігу накрила з новою силою. Він не скаржився, ні. Навпаки, хапався за будь-яку роботу, щоб відволіктися. Щоб уночі втомленим валитися з ніг і з наскоку засипати, не думаючи про те, що зводило з розуму. Про дім. Про діда. Про Маргариту і те, що могло з нею статися з його вини. Сподіваючись наблизити момент визволення. Скрасити дні й сховатися від нав'язливих думок, які особливо мучили його у темряві ночі.

Провалюючись у прірву сну, чоловік забув про Вовка, Трюфеля та інших прихвоснів. Перед очима була Ритка. Така тендітна і маленька. Беззахисна та самотня. Хотілося, щоб сон ніколи не закінчувався, не просто наблизивши до коханої дівчини, а якомога скоріше перетворився на дійсність. Цьому не судилося збутися. Олег не лише переоцінив свої можливості, він забув про головне – тут не можна піддаватися волі емоцій. Треба навіть в ночі бути напоготові до будь-чого.