Читати книгу - "Казки роботiв. Кiберiада"

І з’явився новий диригент – бистроокий, без окулярів, а при ньому комісії викрили, що тромбоніст усі кращі звуки приховував, не фіксував їх у відповідній рубриці, за це його перевели до Ложі Заступником держсекретаря Макарових телят, а в арфіста комісія виявила всохлу долоню, до того ж з’ясували, що він нот читати не вміє, отож перекинули його на фортепіано, аби він у собі не зневірився. Знову прийшов Горилій з інспекцією, і я дав маху: замість у барабан, як гахну себе фортіссімо по мозолю на мізинцеві, о боже мій милий, з очей іскри посипались, ноги підігнулися, чую: «Чалап, чалап, хруп, ням», – я зирк, аж нема вже флейтиста! Зжер його Горилій якраз посеред гала‑концерту, просто перед Його Гролівською Величністю, при повному світлі діамантових жирандолів, коли Спасенцій не в піжамі, а в горностаях сидів, що ж це, думаю, він на очах у самого гроля споживати нас насмілюється, тепер уже не інакше як галас учиниться – як зарепетуємо всі і на коліна попадаємо чи на розпил підемо, чи – гуртом на потвору, але щоб нічого не сталося – бути такого не може! А тим часом – нічого, анічогісінько!

З цього все й почалося, бо я так розхвилювався, що більше по суглобах та мозолях себе товк, ніж у барабана влучав, і від такого биття охопила мене несамовита злість – відчуваю, ще крапля – і не витримаю, мені вже однаково, бо, дідько б його забрав, мало того, що живемо тут без надії та милості, але й без музики, бо ж яка там музика, коли Горилій за спиною! Ех, потрощити б скрипки, до труб – динаміту, до валторни – пороху і шнури запалити, але де там, цигикаємо далі – до вечора.

І знову концерт придворний. Оркестр увесь реве та стогне, а Горилій, на очах у всіх сидячи, бліх ськає, у пащеці своїй бездонній пальцярами колупається, а часом як сякнеться, то все висякане дощем на нас летить, темно робиться, як під час грози травневої, а як бухикне, то наче грім ударив, оркестр геть заглушує, але ми далі граємо. Скрипка квилить, валторна мліє, тромбони – трілля‑дрілля на бадилля, аж раптом просто переді мною лапа чорноволохата: хап – і нема контрабасиста, хоч як шанувався й остерігався, та що ж це за музика, коли всі ми – Полумисок із закусками, а гроль сидить собі в ложі – шанований, обмахуваний, розніжений, і крізь зуби мовить: «Ні, це ще не та музика, яка має бути. Ще не досить у ній Віри, Правди, Надії, Любові, а також – Гармонійної мелодії історії! Сміливіше вперед, д’горі, чому це капельмейстер так лінькувато вимахує, такий бистроокий, без окулярів? Швидше! Ловкіше, прудкіше, бо гроль невдоволений! Ви, бандо недовірків! Як смієте сумніватися у Г. Сф.? Га? Може, слід до вас ближче приглянутись? Га?.. Мусите сміло і доказово, без страху і переляку зізнатися Нам в усьому – бо Наша величність милостива, Наша коронність довірлива, – тож хай устане і скаже нам такий пес, такий сучий син, чому він Досконалість підриває й очорнює? А Ми йому за те – нічого, тільки умовляннями‑навертаннями, ми йому з доброю волею розтлумачимо, де раки зимують!»

Тихо навколо, хоч мак сій, ніхто ані гугу, і раптом Горилій: «АЧХИ! АЧХИЧХИЧХИШ» – аж уся зала задвигтіла, аж колони мармурові загули і в моїм барабані луна озвалася, аж тиньк посипався, трохи навіть полетіло на найяснішу вкороновану голову гроля Спасенція, лоба його величності припудривши. Однак гроль наче нічого не помітив. Не почув і не здригнувся навіть. Кожен з музик голову у плечі втягнув, коли грім того чиху загуркотів, а гроль – нічого. От я й міркую: якась тут страшна афера! Не може ж сам гроль того Горилія‑Закутника не бачити, а проте – не бачить! Не може на лобі власному вапна й тиньку не відчувати, а проте – не відчуває! То що ж воно усе означає? Хто тут слуга, а хто пан? Чи не є, часом, Горилій ікластим Капельмейстером самого гроля і чи не лишає його наостанок, аби зжерти замість десерту? Чи, може, обидва таємним альянсом супроти нас пов’язані? Не годен нічого второпати, але бачу одне: пора драпака давати, і то чим швидше, тим ліпше, тільки як?

А тим часом після другої частини концерту, в перерві, виходить Горилій з Шафи й між нами прогулюється. Нудно йому, чи що? Оголошують знов обговорення, музики схоплюються, слова просять, критику поглиблену наводять, а Горилій одному вуха обнюхав, другому – краватку поправив, третьому – зжер машинопис доповіді, так що той аж присів, сердега, сконфузившись, а Горилій, походжаючи собі, до плювальниці срібної плюнув і до тромбона, певно, помилково також наплював. Красномовні оратори проте й далі мелють собі про Г. Сф., аж піт з лобів ллється, грати не вміють, – що ні, то ні, зате як чудово, з яким натхненням і вірою у Г. Сф. уміють про досконалість грання розводитись!

А коли мені ота балаканина їхня, оте чалапання, сопіння та чухання Горилієве вже геть поперек горла стали, коли відчув я задишку, запаморочення й затьмарення зору, то попросив слова, й бачу – Його Гролівська Величність з ложі до мене придивляються, позаяк, протегуючи нараді, зволили особисто її своєю найяснішою присутністю вшанувати. Отож підвівся я з думкою, що коли б говоріння про музику замінило саму музику, то в Гафнії, без сумніву, залунала б втілена Гармонія Сфер; відтак відчув я небувале піднесення і в цілковитій тиші промовив:

«А що воно за змора‑потвора кульгавонога тут крутиться, шкутильгає, і гупає так, що аж зле робиться од самого її вигляду? За яким таким правом отой Закутник із Шафи увесь час нам музику псує, зводячи її нанівець своїм паскудством та ненажерством? Як же це можна доброчесних музикантів сирими жерти, та так, що аж за вухами лящить і в горлянці булькає? Де ж таке бачено, що і комісії тут були, й експертолізи вчені, і ревізори, й контрревізори, і мікроскопів цілі копи, і щоб ніхто нічого, ні пари з вуст, тільки туляться всі та щуляться? Отож я і