Читати книгу - "Марiя"

Очі червоніли й сльозилися, але це все було дрібницею, порівнюючи з кожним розібраним словом, яке вона переписувала, і це було єдиною нагородою за безсонні ночі, за ходіння до Петропавловки, за всі приниження прохань у кам'яних душ...

«Друже мій, maman, не журись зараз...» «Душечко maman, я бачу, що ти так само сумуєш і турбуєшся... Не знаю, як мені запевнити тебе, що я дійсно нічого не потребую і не відчуваю анітрохи страждання, ні фізичного, ні морального...»

Як вона могла вірити?.. Але ж він їй ніколи в житті не брехав...

Ох, коли б вона вірила, коли б міг він її переконати, що не страждає!

Він вирішив, постановив для себе — треба зберегти сили Життя попереду Всеньке життя.

Ну що ж, він переживе призначені йому вироком роки ув'язнення в Олексіївському равеліні Петропавловської фортеці.

Коли вирок було оголошено і він уже знав напевне, що йому присуджено, — він заспокоївся. Він уже знав, вирішив для себе, що робитиме, чого домагатиметься, а головне — він знав, скільки це триватиме.

Колись, він ще був тоді підлітком, гімназистиком, вчився у Петербурзькій гімназії і, звичайно, завжди нетерпляче чекав канікул, щоб їхати швидше додому в любий Грунець.

З однією з петербурзьких кузин — він жив у родичів — вони вираховували, скільки лишається місяців, днів, годин, і навіть хвилин і секунд до жаданих днів дозвілля. Він взагалі любив тоді підраховувати все, що міг

Його сестра Віра сміялася, коли читала: «Cher ami Vera! Я тобі не пишу, тому що ти мені 2 752 години не писала!»

Йому хотілося і тепер підрахувати й написати, але числа виходили такі астрономічне великі! Навіщо їх лякати? 32 місяці. 975 днів. 22 760 годин.

Двадцять дві тисячі сімсот шістдесят годин у цьому казематі, де постійно за ним стежили. У дверях до коридора було зроблено віконце, прикрите з боку коридора зеленою шерстяною завіскою, — караульний міг коли завгодно підглядати, що робить арештант Повз камеру весь час ходили двоє караульних із шаблями наголо, їхніх кроків не було чути. Коридори були застелені товстою м'якою пілкою. Це підглядання найдужче дратувало кожного ув'язненого, до нього важко було звикнути, не звертати уваги на око, що зненацька з'являлось у віконці.

От вже на це Митя Писарєв не звертав ніякісінької уваги. Хай «вони» дратуються, а не він! Що ж, він зачинений у казематі, за гратами, під пильним наглядом. Але ж дух його, розум його — вільний! Його людський розум, волі якого ніхто не може поставити меж! І воля його розуму переможе.

Які не були передбачливі тонкі спеціалісти жандармерії, а не змогли вони ані передбачити, ані подолати ту силу, що протидіяла їм. Навпаки, вони немов навмисне зібрали в один час, в одну фортецю, в одну найстрашнішу катівню — Олексіївський равелін, куди споконвіку, від його заснування царі кидали своїх найнебезпечніших ворогів, — саме сюди тепер посадили гурт людей, розум яких подолав не лише ці грати, він подолав простір і час. У цьому равеліні сиділи в різних камерах-одиночках, але воднораз Микола Чернишевський, Микола Сєрно-Соловйович, Микола Шелгунов, Дмитро Писарєв, Михайло Бейдеман.

Вони всі були зайняті, і не лише Писарєву заважав протоієрей Полісадов. Просто «старші» були розважливіші. Хоч «старші» теж були далеко не старі! Чернишевському минав тридцять третій рік, Сєрно-Соловйовичу — двадцять дев'ятий. Та, звичайно, Писарєв, який потрапив у каземат двадцяти двох років, був серед них зовсім молодий.

Ці «старші» знали, що нема в руках царського правосуддя ніяких доказів провини, і тому були переконані, що їхнє ув'язнення скороминуче. Вони ж бо і не уявляли, що «правосуддя» гарячкове фабрикує фальшиві докази, наймає людей, які пишуть підроблені листи й підписують підробленими підписами, свідчать, — а проти цього ув'язнені безсилі, безправні й безпомічні. Вони не знали всієї цієї смердючої кухні, інакше хіба писав би і двічі, і тричі, настійно, з благородною вірою, що він може переконати імператора, свої листи Сєрио-Сояовйович, щирі листи, викладаючи в них думки і плани щодо устрою державного управління на благо всього народу? Яка наївність! Ці листи судова комісія, судді не вважали за потрібне давати перед всемилостивіші очі імператора. А що б імператор сказав, коли б і прочитав, приміром, хоча б ці сторінки:

«Я настійно говорю з глибини своєї тюрми: старий державний устрій скінчив своє існування в історії. Тепер ще уряд сам може провести переворот мирним шляхом і зробити Росію найщасливішою країною. Але часу згаяно немало, і його небагато попереду. Кожен пропущений рік несе в сучасному і готує на майбутнє лихі біди й наближає нас до страшних потрясінь. Я благаю вашу імператорську величність ім'ям усього для вас священного і дорогого звернути увагу на мої слова, бо я кажу свідомо і беруся підтвердити вражаючими історичними зіставленнями. Переворот у державі неминучий, тому що відбувається переворот в поняттях...»

Звичайно, комісія боялася, що імператор — «ангел-визволитель» — міг би прочитати:

«Низка безперервних хитань і напівмір з боку уряду посилює роздратування в суспільстві. Докази перед очима: скасування кріпаччини, яке мусило викликати в усьому світі безмежне захоплення, призвело до екзекуцій, розвиток письменності — до закриття недільних шкіл, тимчасові цензурні полегшення — до небувалих каральних заходів проти літератури, безліч фінансових заходів — до чимдужчого розладнання фінансів і кредиту... Хто знає історію — знає, що провина усього цього не в людях, а в установах, які не відповідають вимогам часу, і це приведе до страшних наслідків...»

Він, двадцятидев'ятирічний чоловік, відкинув абсолютно