Читати книгу - "20 000 льє під водою"

подивився на чудеса природи, на чудові твори мистецтва, що тіснилися в цьому музеї, на ці незрівнянні колекції, приречені коли-небудь загинути на дні моря разом з тим, хто їх зібрав. Мені хотілося зберегти їх назавжди в моїй пам’яті. Так я провів тут цілу годину; залитий струменями світла, що лилося зі стелі, я усе ходив і милувався скарбами, що сяяли у своїх вітринах.

Потім я повернувся до себе в каюту. Там я надяг непромокальний морський костюм. Зібрав свої записки і сховав їх на собі. Сильно калатало серце. Я не міг стримати його стукоту. Моя зніяковілість, моє хвилювання не вислизнули б, звичайно, від ока капітана Немо.

Що робив він у цю хвилину? Я підійшов до дверей його каюти. Там чулися кроки. Немо був у себе. Він не лягав спати. При кожному його русі мені усе здавалося, що він от-от з’явиться переді мною і запитає: «Чому ви хочете бігти?» Я лякався найменшого звуку. Уява перебільшувала мої страхи. Цей хворобливий стан настільки загострився, що я не раз питав себе: чи не краще ввійти до капітана, стати перед ним і зухвало глянути йому в обличчя?

Божевільна думка! На щастя, я втримався і, повернувшись до себе, ліг на ліжко, щоб послабити фізичне збудження. Нерви заспокоїлися, але мій розгарячілий мозок працював, — у ньому швидко проносилися спогади про життя на борту «Наутілуса»; перед моїм внутрішнім зором промайнуло усе, що трапилося після мого зникнення з «Авраама Лінкольна», усі події, погані і гарні; я знову побачив: підводні полювання, протоку Торреса, береги Папуасії, мілину, коралову гробницю, Суецький канал, Санторинський острів, — критського ловця, бухту Віго, Атлантиду, крижаний затор, Південний полюс, крижану в’язницю, бій зі спрутами, бурю в Гольфстрімі, «Месника» і жахливе видовище корабля, потопленого разом з екіпажем! Усі ці події розгорталися перед очима, як рухається декорація на театральному заднику. І в цьому своєрідному оточенні постать капітана зростала неймовірно. Його особистість виділялася й набувала надлюдських масштабів. Він ставав не подобою мене, а володарем вод, генієм морів!

Було пів на десяту. Заплющивши очі, я обхопив голову руками, щоб не дати їй лопнути. Мені не хотілося думати. Ще півгодини чекання! Півгодини цього кошмару, коли можна збожеволіти! І в цей час я почув неясні звуки акордів на органі, сумну гармонію начебто тужливої пісні, щирий плач душі, готової порвати земні зв’язки. Я слухав всією своєю істотою, ледь дихаючи і поринувши цілком у той музичний захват, який, бувало, заманював і капітана Немо в нетутешній світ.

Але раптом я жахнувся однієї думки. Капітан Немо вийшов зі своєї каюти. Він був у салоні, а мені, щоб втекти, треба пройти через салон. І там я зустрінуся з ним востаннє, він мене побачить, а може, й заговорить! Він може знищити мене одним жестом, прикувати до борту одним словом!

Зараз проб’є десята година. Настав час виходити з каюти і приєднатися до моїх друзів. Не могло бути ніяких вагань, хоча б капітан Немо й стояв переді мною. Я відчинив двері дуже обережно, і все-таки мені здалося, що вони прочинилися з жахливим скрипом. Може, цей скрип був лише грою моєї уяви!

Я почав рухатися поповзом по темних проходах «Наутілуса», увесь час зупиняючись, щоб стримати серцебиття. Я добрався до кутових дверей салону і тихенько прочинив їх. Повний морок панував у салоні. Слабко звучали органні акорди. Капітан Немо сидів біля органа. Він не бачив мене. Мені здається, він не помітив би мене навіть при повному світлі, настільки він весь поринув у свій стан.

Я поповз по м’якому килимові, намагаючись ні на що не натикатися, — найменший шум міг мене видати. Знадобилося п’ять хвилин, щоб дістатися до головних дверей, що вели в бібліотеку. Я вже зібрався відчинити їх, як раптом глибоке зітхання капітана Немо прикувало мене на місці. Я зрозумів, що він устав. Мені навіть удалося, хоча і неясно, розгледіти його, бо тонкий промінь світла з освітленої бібліотеки проникав у салон. Капітан йшов у напрямку до мене, мовчки, схрестивши на грудях руки, якось ковзаючи, а не крокуючи, наче примара. Його стиснуті груди здіймалися від ридань. І мені вчулися його слова, останні, що долинули до мого вуха:

— Боже всемогутній! Досить! Досить!

Що це? Голос совісті, лемент душі цієї людини?

У повному сум’ятті я проскочив бібліотеку, піднявся по центральному трапу і по верхньому проходу дістався до човна. Я проникнув у нього крізь отвір, куди вже забралися мої товариші.

— Рушаймо! Швидше! — вигукнув я.

— Зараз! — відповів канадець.

Спочатку ми закрили отвір, пророблений у сталевій обшивці «Наутілуса», і закріпили його гайками за допомогою англійського ключа, яким запасся Нед Ленд. У такий же спосіб закрили й отвір для човна, а потім канадець став відгвинчувати гайки, які ледь з’єднували нас з «Наутілусом».

Раптом усередині почувся якийсь шум, чиїсь голоси швидко, коротко перегукувалися. Що там сталося? Невже вони помітили нашу втечу? Я відчув, як Нед Ленд дав мені в руки кинджал.

— Так, — прошепотів я, — ми зуміємо вмерти!

Канадець зупинив свою роботу. У цей час до мене донеслося одне слово, повторене разів двадцять, — слово страшне, і завдяки йому мені відразу стала ясна причина хвилювання, що охопила весь «Наутілус». Його екіпажу було не до нас!

— Мальстрім! Мальстрім! — вигукнув я.

Мальстрім! Чи могло в нашім і без того жахливому становищі пролунати слово ще більш жахливе, аніж це? Отже, ми опинилися в найбільш небезпечних водах Норвезького узбережжя. Невже в цю безодню затягло «Наутілус», і саме в той час, коли наш