Читати книгу - "Великі сподівання"

Щось було напрочуд щире й зворушливе в його голосі, коли він після слів «Так-от, Генделю», які могли б бути вступом до поважної ділової розмови, раптом відкинув цей тон, простяг мені свою дружню руку й заговорив, як підліток.

- Ми з Кларою безліч разів це обговорювали,- мовив далі Герберт,- і моя дорога дівчинка ось навіть сьогодні зі слізьми на очах просила передати тобі, що якщо ти погодишся приїхати до нас, коли ми будемо разом, вона зробить усе можливе, щоб ти почувався в нашому домі якнайкраще, і що друг її чоловіка їй теж друг. Ми б так чудово влаштували все, Генделю!

Я щиро їй подякував, і Гербертові теж, але сказав, що поки що не можу дати певної відповіді на їхню таку великодушну пропозицію. По-перше, голова у мене так заклопотана, що я й неспроможен про це як слід [442] подумати. А по-друге… Атож. По-друге, в уяві у мене зароїлося дещо таке, про що піде мова десь при кінці моєї немудрої розповіді.

- Але якби, Герберте, без шкоди для ваших справ можна було це питання залишити відкритим на деякий час…

- На який завгодно час! - скрикнув Герберт.- На півроку, на рік!

- Ні, на так довго не треба,- заперечив я.- Вистачить на два-три місяці.

Герберт був у захопленні, коли ми закріпили цю домовленість взаємним потиском рук, і зауважив, що тепер йому стане духу сказати мені, коли він від'їжджає: очевидно вже на кінці цього тижня.

- А як же Клара? - спитав я.

- Моя дорога дівчинка не покине батька, поки він живий,- сказав Герберт.- Проте йому вже не довго лишилося. Місіс Вімпл довірчо повідомила мене, що це може статись першого-ліпшого дня.

- Нехай мені проститься,- озвався я,- але це найкраще, що він може зробити.

- Боюся, ти маєш рацію,- погодився Герберт.- І тоді я повернуся по мою дорогу дівчинку, і ми з нею тихенько обвінчаємось у найближчій церкві. Не забудь, любий Герберте, що моя ясочка не має ніяких іменитих предків, зроду не заглядала до родовідної книги перів і не уявляє собі, ким був її дідусь. Чим не щастя для сина моєї матері!

Цього самого тижня в суботу я розпрощався з Гер-бертом - сповненим найсвітліших надій, хоч і зажуреним розлукою зі мною,- коли він сідав на поштову карету, що відвозила його до порту. Я зайшов до сусідньої кав'ярні й надіслав звідти коротенького листа Кларі з повідомленням, що Герберт, від'їжджаючи, прохав запевнити її у своїй безмежній любові, після чого подався до своєї самотньої домівки, якщо можна було так сказати про ту мою оселю, бо ж у мене тепер взагалі ніде на білому світі не було рідної домівки.

На сходах я перестрів Вемміка, що спускався вниз, даремно настукавшись у мої двері. Я ще не бачився з ним віч-на-віч, відколи так трагічно скінчилася наша спроба втечі, і він приходив, щоб як суто приватна особа дещо пояснити мені у зв'язку з цією невдачею.

- До покійного Компееона,- сказав Веммік,- сяк чи так мала стосунок добра половина справ нашої контори, [443] і те, про що я вас інформував, мені стало відомо з розмов декотрих його поплічників, які опинилися в клопоті (хтось із його поплічників постійно у клопоті). Я наче ні на що не звертав уваги, а сам пильно прислухався, доки почув, що він у від'їзді, і тоді я й подумав, що це саме нагода вам ризикнути. Тепер я можу гадати так, що він, хитрюга, яких світ не бачив, дурив і тих, хто служив йому. Сподіваюся, містере Піп, ви не осуджуєте мене? Запевняю вас, я всім серцем хотів стати вам у пригоді.

- Я не менш вашого певний у цьому, Вемміку, і я глибоко вам вдячний за вашу дружбу й сприяння.

- Що ж, спасибі, щире спасибі на доброму слові. Кепська вийшла історія,- сказав Веммік, чухаючи потилицю,- і можете мені повірити, що я вже давно не почував себе так незручно. У мене все не сходить з думки, що пропало знічев'я так багато рухомого майна. Просто жах!

- А у мене, Вемміку, все не сходить з думки бідолашний власник цього майна.

- Та звісно, що там говорити,- погодився Веммік.- Це природна річ, що ви йому співчуваєте, я б і сам не пошкодував п'ять фунтів стерлінгів, щоб витягти його з біди. Але я дивлюсь на справу так: якщо вже покійний Компесон загодя пронюхав про його повернення й доніс на нього, навряд чи вдалося б його урятувати. А от рухоме майно, безперечно, врятувати можна було. У цьому й полягає різниця між майном та його власником, ви розумієте?

Я запросив Вемміка зайти до мене й випити чарку грогу, перше ніж вирушати до Волворту. Він прийняв запросини. Попиваючи цей скромний почастунок, він раптом ні сіло ні впало сказав трохи зніяковілим тоном:

- Як вам це видасться, містере Піп, якщо я у понеділок візьму собі вихідний?

- Що ж, ви, мабуть, уже цілий рік такого собі не дозволяли.

- Точніше скажіть - уже цілий десяток років,- поправив мене Веммік.- Атож. Я збираюся взяти собі вихідний. Навіть більше: я збираюся піти прогулятись. І навіть більше: я хочу й вас попросити прогулятися зі мною.

Я вже почав вибачатись,- мовляв, який з мене тепер товариш для прогулянок,- але Веммік не дав мені висловитись.

- Я знаю, що поглинає ваш час,- сказав він,- [444] і знаю, в якому ви настрої, містере Піп. Але якби ви змогли виявити мені таку послугу, я був би вам вдячний. Прогулянка ця недовга, і до того ж рання. Забере вона у вас часу - разом зі сніданком - десь так від восьмої до дванадцятої. Невже ви не зможете приділити мені цю часину?

Він так багато зробив для мене, відколи ми познайомились, що я не міг відмовити йому в такій малості. Я сказав, що зможу, навіть неодмінно, і він так зрадів моїй згоді, аж я сам врадувався. Ми домовилися, що я завітаю до Замку в понеділок о пів на дев'яту, і на цьому розлучилися.

Точно о домовленій годині у понеділок уранці я подзвонив біля хвіртки Замку. Впустив мене сам Веммік, причому виглядав він ще охайніше, і капелюх на ньому виглядав ще чепурніше, ніж звичайно. На столі вже стояли дві