Читати книгу - "Я, Богдан"

— То де нині панове комісари? — ще поспитав я гінця. — Чом же сидять на волості і не в’їхали досі в Київ?

— Пробували, та в Ходосівці заступили їм дорогу козаки з посполитими, полонили панів комісарів і довелося відкуповуватися. Поміг пан генеральний писар. Коли б не він…

Я махнув з нехіттю рукою. Доволі вже мав про свого пана Виговського. Такий був завжди відданий і смиренний… А може — хиренний?

— Гаразд, — мовив я до гінців Цих недоречних. — Скачіть назад до Києва і передайте панові писарю генеральному, щоб став невзабарі у Переяславі. Комісари ж, коли хочуть стати перед і мною, хай правляться через Дніпро слідом за паном Виговським.

День кінчався, а клопоти гетьманські не кінчалися. Прилетіли гінці з Білої Церкви од Джелалія, що вертався від султана. Питав, куди має правитися. Демко мозолив очі, ждучи веління скликати старшин на учту, чи на весілля ще одне, чи ще там на що; пані Раїна ходила за ним назирцем, норовила зостатися зі мною в чотири ока, та втратила сподівання і виставила поперед усіх Мотрону, аби хоч та відганяла від мене настирливих моїх козаків.

— Завтра ідемо з тобою до Переяслава, — сказав я Мотроні.

— Мав би ти спочити, гетьмане, вдома. Не говорив і з дітьми, — нагадала вона.

— Поговорю ще: А спочивати на тім світі буду. Час — не для спочивань.

— Може, хоч поглянув би на Суботів? Захарко повну реституцію провів.

— Ще погляну. Задосить маю всіляких нагадувань.

— Які ж нагадування?

— А ти не знаєш! Дурили мене тоді влітку, хочете дурити й далі? Тоді змовилися між собою, і пані Раїна звинуватила мене мало не у вшетеченстві, а тепер ти винуватиш, що поїхав тоді з Чигирина в марному гніві і не знайшов тебе там, де ти мене ждала. Що то за ждання таке!

Вона підлізла мені під руку, пригорнулася, лащилася по — кошачому, не схожа була на себе. Чи знов наука пані Раїни?

— Гетьманич Тиміш був безецний110, — прошепотіла несподівано.

— До кого ж? До того монаха патріаршого, що впився нашою горілкою?

— До пані Раїни.

Я сподівався, що вона скаже: «До мене», — і вже кипів на Тимка за його нестатечність111, і готов був ричати, як дикий звір, і велів приставити його до мене, аби провчити як слід. Але ж Тимко — й пані Раїна?

— Ти сказала: до пані Раїни? — перепитав я Мотрону.

— Так.

Я розреготався. Пані Раїна хотіла бути благословенною після того як не вдалосй стати грішною. Доля всіх нечестивців.

— Я забезпечу її цноту. Зостанеться тут наглядати за гетьманським домом. І за Суботовом, — не стримав своєї мстивості.

Але Мотронка не стала захищати пані Раїну. Мовчки горнулася до мене, обвивала мене чарами, геть їй не властивими, аж зродилися в мені ревнощі й підозри, які не знав чим і погамувати. Спробував одсунути її од себе і не міг. Це поступливе молоде тіло було дужче за мене, за мій гнів і мою нехіть.

Солодкий дрож плоті. Груди вилускуються з одягу, як ядро з горіха. Зім’ята ніч, і все зім’яте.

Вдосвіта ми вирушили на Переяслав, і пані Раїна була з нами. Я піддався без намовлянь, без сліз і благань. Шкода говорити!

Зоря була холодна. Ми занурилися в сизий мороз, і його мовчазна несамовитість забавляла мене.

30

Уперше їхав я з Мотроною. Не був то похід військовий, у який козакові жону брати негоже, а простий перехід з одного боку Дніпра на другий, від одного города до другого. Переяслав єднав нас з Мотронкою далеким спогадом, вона верталася в своє дитинство, я — в давню розбентеженість і в неспокій гетьманський.

Поки ми були безсилі й погноблені, не знав нас ніхто, тепер же, коли піднялися в силі, простягалися до нас звідусюди чіпкі руки, линули зажерливі погляди, розгоралися нечисті пристрасті. То що ж ліпше — сила чи безсилля?

До Переяслава вже з’їздилися звідусюди посли, десь там мій осавул Іванець Брюховецький разом з Чарнотою прилаштовували їх так, щоб найзначніші стали на вулиці Шевській, де в Сомковім домі мав стати я, а інші опинилися то далі, то ближче, — в своїм домі вже ми тепер хазяйнували!

Вітали мене сусідні землі, шану приносили звідусюди, з найодлегліших країн наймогутніші володарі, товаришувала мені слава всіх достоїнств і всміхався блиск всілякого щастя. Та немає спокою і на найвищім щаблі щастя, а коли б і був якийсь, то вельми короткочасний, так само, як догідна тиша завжди звістує бурю.

Може, тільки й відпущено мені тої зими безклопітного щастя в оцьому переході через Дніпро, коли поряд Мотронка, і мова спокійна, і чуття незатьмарені. їхала побіч мене всю дорогу верхи, в сани до пані Раїни сідати не хотіла, була нарешті достоту гетьманшею і моїм ангелом — хранителем, а ще — моєю ученицею і сповірницею дум. Не лякався звинувачень у зжіноченості, бо хіба ж не буває так, що й списи деякі під час битви стоять вбиті в землю і не пронизують ворожих грудей. Пісні лунали на поході, сміх і гуки бадьорі, а тоді довго скакали ми в мовчанні, тільки тяжкий тупіт кінський та хмари наляканого зимового птаства над нами, тоді заводив я з Мотронкою мову про гідності, які помагають приборкувати потвори серця, як диких звірів, бо, як казав ще превелебний Вінцент Кадлубек, мужа дільного не тільки сила тілесна здобить, але й несказительність духу.

Мотронка з сміхом допитувалася, чи не натякаю я, мовлячи про несказительність духу, на її дитячі пригоди нецнотливі з переяславськими крамарями, я ж злякано наставляв на неї долоні, мовби відганяючи злих духів минулого, і знов переводив мову на хронікаря з давніх віків, частував свою гетьманшу дикою його латиною, в якій смертельний гріх мови простої й зрозумілої обійдений був старанно й послідовно. Хіба ж то не про мене й про мою жону сказано було: «Дивна вельми в мужеві дільному не тільки нескаламучена терплячість, але також і особлива розторопність, коли він удари завданої кривди не тільки Спокійно зносить, але навіть з вдячністю пробачає, розторопно уневиннює, уважливістю винагороджує і дарами обсипає. Але звідки ж то взялися ті дочки всіляких цнот, той цілий їх оршак, що хоч який обов’язок сповняють, хоч що роблять, все відносять до розторопності? Для прикладу терпеливість, яка є донькою мужності, три честі носить у тім самім міху: честь слабості,