Читати книгу - "Таємна історія"

— А, — повернувся він до свого заняття, — десь у своїй костюмерній. Я взагалі думав, що це вона тебе прислала. Джуді класна, але вона спроможна все перетворити на якийсь концерт, а це не кльово. Зовсім, — він акуратно відсипав порошок у паперовий кульочок, — не кльово.

У нього тремтіли руки. Очевидно, він не гребував власним товаром.

— Після отої херні, що сталася, довелося викинути свої терези. А як же, блядь, тепер бізнесом займатись? У лазарет ходити? Цілий день сьогодні бігає, за обідом, після обіду, тре носа й бубнить: «Бабуся приїхала, бабуся приїхала». Слава Богу, ніхто не в курсах, що вона взагалі верзе. Та все ж таки. — Він кивнув у бік розгорнутої поряд книги, начисто роздертої ним «Історії мистецтв» Янсона: — От візьми хоч би ці блядські кульочки. В неї народилася ідея-фікс, ніби їх треба робити «з вогником». Господи, ти його розгортаєш, а звідти на тебе дивиться грьобаний Тінторетто[215]. Ще ж і виступає, якщо я вирізаю аркушики таким чином, що прямо по центру стирчить дупця якого-небудь амурчика. Як справи в Камілли?

Він поглянув на мене.

— Нормально. — Я не хотів думати про Каміллу. Я не хотів думати ні про що, пов’язане з грецькою мовою чи заняттями нею.

— Як їй на новому місці? — спитав Клоук.

— Що?

Він розреготався:

— А ти не в курсах? Вона ж переїхала.

— Що? Куди?

— А хтозна. Кудись далі по вулиці, мабуть. Забігав до двійнят — подай мені, будь ласка, отой ножик, — забігав до двійнят учора, а Генрі їй саме допомагав з коробками.

Він покинув терези й викладав доріжки на дзеркальці.

— Чарльз їде на літо в Бостон, а вона лишається тут. Каже, не хоче сидіти сама, а винаймати окремо дорого. Так що нас тут на канікулах тусуватиметься чимало. — Він мені запропонував дзеркальце і згорнуту трубочкою двадцятку. — Ми от із Бремом саме підшукуємо собі житло.

— Класно, — прокоментував я за хвилину чи дві, коли перша іскра ейфорії пронеслася моїми синапсами[216].

— Еге ж. Відмінна якість, скажи? Особливо після того гівна, яке тут ходило з легкої руки Лори. Ефбеерівці його проаналізували й сказали, що воно на вісімдесят відсотків складалося з тальку чи чогось типу того. — Він витер носа. — До речі, а до тебе часом не приходили поспілкуватися?

— ФБР? Ні.

— Дивно. Після всіх тих балачок про рятувальний човен, якими вони годували всіх навколо.

— Та що ти верзеш?

— От Господи. Ну, вони торочили казна-що про все на світі. Мовляв, тут сталася злочинна змова. І, типу, в неї вплутані Генрі, Чарльз і я. Ми такі, типу, всі вляпалися по самісіньке «не хочу». А на рятувальному човні місце тільки для однієї людини. І цією людиною стане той, хто заговорить першим. — Він іще раз нюхнув і потер ніс кісточкою пальця. — Батьків адвокат мені тільки нашкодив. «Нащо ж тобі адвокат, якщо ти не винний?» і всяке таке. Так навіть той довбаний адвокат не второпав, що мені «шили». Казали, мовляв, мої дружки, Генрі та Чарльз, стуконули на мене. Що насправді винні вони і якщо я не заговорю, то на мене повісять навіть те, чого я не робив.

У мене серце мало не вискакувало з грудей. І не тільки від кокаїну.

— Заговориш? — перепитав я. — Про що?

— Ти мене питаєш? Адвокат сказав, щоб я не парився, що вони клеять дурня. Я переговорив із Чарльзом, і з’ясувалося, що йому вони наплели того самого. От послухай, тобі, звичайно, Генрі може подобатись, але, по-моєму, від цих справ у нього стріха посунулася.

— Що?

— Ну, дивись. Він же весь такий правильний. Мабуть, навіть книжки в бібліотеку завжди здавав вчасно, і тут, як грім із ясного неба, з’являється ФБР і бере його під приціл. Я не знаю, що він їм там, у біса, наговорив, але він робив усе, щоб відвести увагу від себе.

— Наприклад, що робив?

— Наприклад, переводив стрілки на мене. — Клоук потягнувся за сигаретою. — І мені неприємно це казати, але, по-моєму, і на тебе.

— На мене?

— Чувак, я жодного разу не згадував тебе на ім’я. Ми з тобою, блядь, практично не знайомі. Але ж вони вийшли чогось на тебе? Я тут точно ні до чого.

— Хочеш сказати, вони реально згадували моє ім'я? — трохи оговтавшись від новин, спитав я.

— Може, почули його від Меріон чи що. Бог мені свідок, вони мали імена Брема, Лори, навіть Джада Мак-Кенни… Тебе згадували лише раз чи два. Ближче вже до кінця. Не питай чому, але в мене було таке враження, що ефбеерівці й до тебе приходили на розмову. Мабуть, то був вечір перед тим, як знайшовся труп Банні. Вони знову з’явилися поговорити з Чарльзом, я це точно знаю, але подзвонив Генрі й попередив, що вони їдуть у гості. Я тоді саме був у двійнят. Ну, я точно не хотів із ними перестріватися, тому гайнув до Брема, а Чарльз, по-моєму, пішов оббивати пороги якихось генделиків, де й упився як квач.

Серце калатало в шаленому темпі, і я боявся, що груди зараз просто розірве, ніби червону повітряну кульку. Невже Генрі злякався й вирішив нацькувати ФБР на мене? Це безглуздо. Адже він не міг ніяким чином (принаймні я не розумію як) підставити мене, не підставившись при цьому сам. І потім, знову ж таки («Параноя, — пронеслось у мене в голові. — Треба зупинитись»), раптом це не випадковість, що Чарльз того вечора заїхав по дорозі в бар і до мене? Може, він був у курсі всіх цих маневрів і потайки від Генрі успішно виманив мене погуляти подалі від гріха?

— Слухай, у тебе геть хріновий вигляд. Тобі треба бахнути, — невдовзі проказав Клоук.

— Ага. — Я довго сидів і нічого не казав. — Ага, мать, треба бахнути.

— То гайда зараз у Villager. Сьогодні ж «Чисто спраглий четвер». Два за ціною одного.

— А ти?

— Усі йдуть. Чорт. Хочеш сказати, ти ще ніколи не ходив на «Чисто спраглий четвер»?

Так я опинився на «Чисто спраглому четвергу». Разом із Клоуком, Джуді, Бремом, Софі Дірболд, якимись друзями Софі й іще багатьма іншими, з ким узагалі не був знайомий. Я не знаю, о котрій потрапив додому, але прокинувся о шостій вечора наступного дня, коли у двері постукала Софі. У мене крутило живіт, розколювалася голова, але я накинув халат і впустив її. Вона щойно повернулася з керамічної майстерні й була у футболці та старих вилинялих джинсах. Принесла мені бублик