Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

Представник «Селянської Спілки» Янко запропонував обрати до складу Директорії знову-таки «погоджені раніш» кандидатури Вин­ниченка, Петлюри та Шаповала. Макаренко, у повній відповідності з досягнутими «раніш» залаштунковими угодами, підтримав цю пропозицію і запропонував прийняти її без обгово­рення.

В. Дідушок (1889—1937 рр.). Суспільне надбання

У цей самий момент Шаповал несподівано для всіх присутніх виступив проти своєї кандидатури. Аргументував так: «у мене не вистачить на це просто сили, волі, нервів»; «я зморився, треба людей сильніших, здорових» . Заява справила приголомшливе враження на присутніх. «Я пішов, — читаємо далі у споминах, — і заявив Янкові на вухо: ви не маєте права настоювати на моїй кандидатурі, бо моя присутність в Директорії дасть їй марку більшовицької». Замість себе Шаповал запропонував того-таки Янка, але той відмовився майже в тих самих висловах. «Всі сиділи в здивуванні»...

Шаповал знову узяв слово і запропонував кандидатури Винниченка, Петлюру та члена ЦК УПСР професора Швеця з наданням їм права кооптувати до складу Директорії по одному представнику від залізничників та УПСС. Сам Шаповал запропонував і кандидатури Макаренка та свого давнього приятеля Панаса Андрієвського.

Будинок № 12, бульвар Т. Шевченка, в якому розміщувалося Міністерство шляхів сполучення УД. Суспільне надбання

«Бідний Швець! — з іронією писав Микита Юхимович. — Він попав ні з того ні з сього в Директорію, як курка в борщ. Не знав ні підготовки, ні механізму всього “заговору”, ні провідних його ідей»[364].

Як і чому Петлюра став членом Директорії? Версія Шаповала

«Чому я, власне, запропонував такий склад?» — запитував він сам себе. Згодом відповів так: «Коли мали випустити з тюрми Петлюру і інших, чого ми добивалися в усіх переговорах з гетьманом і німцями, то ми взагалі не знали, що маємо робити з ним, Петлюрою. Для Винниченка тепер, а для мене завжди Петлюра був чужий чоловік. Я його просто не знав ніколи, хоч і був шапочно знайомий. Одначе, побачивши методи його роботи в Генеральному Комітеті і в Уряді Центральної Ради, я визнаю його за людину не високих здібностей. В Центральній Раді я рішучо виступав проти його методів восени і перед ІІІ Всеукраїнським Військовим З’їздом гостро критикував його за бездарність в військово-адміністративній справі. Петлюра окружав себе нездібними дітваками, — писав Шаповал, — які захоплювались його деклямаціями, але не розуміли діла, прислухував до їх славословія і панував, не виносючи критики, виїдаючи здібніших і самостійно думаючих. Військова його організація — це кустарна праця з військового погляду і “хитра компанія” — з приватно індивідуального. <...> Ми взагалі тоді були між собою незнайомі, ніхто нікого не знав, а вірили хіба тільки реклямованим раніш особам», — читаємо у споминах Шаповала. «Понеже Головним отаманом війська у нас уже був призначений генерал Осецький, то ми Петлюрі ніякої ролі у війську не призначили, — наголошував мемуарист. — Але як Петлюра став іменно Головним отаманом — я цього й досі не знаю... Думаю, що Винниченко на це погодився, як з доконаним фактом, щоб не викликувати кризи в Директорії в перші дні її тяжкої і відповідальної праці. ... Вся дальніша історія показала, що Директорія розбилась внутрішньо, морально не об’єдналась, справи управління викликали велику гру пристрасти і розбили ту єдність, яку я вважаю передумовою іменно для такого творення Директорії. <...> Петлюра не приймав ніякої участи в організації повстання, а був закликаний на готове діло. <...> Ми з Винниченком по своїй волі дали Петлюрі можливість стати народним героєм, а він вибрав для себе — стати польсько-шляхетським попихачем. Призначення нами Петлюри в склад Директорії було нашою помилкою — це треба признати», — з сумом констатував Шаповал.

Хто стояв за спиною Петлюри?

Беручи до уваги це міркування, не можна заплющувати очі й на до сьогодні не з’ясовані обставини діяльності Симона Васильовича.

Йдеться про його надзвичайно тісні політичні відносини з січовими cтрільцями та особисто з Коновальцем. Якщо й припустити, що Петлюру було включено до складу Директорії «випадково», то ця «випадковість» пояснюється дуже просто — за ним фактично стояли січові стрільці, військовослужбовці українського походження, підданих Австро-Угорської імперії, якій вони присягали на вірність.

На цю обставину звертали увагу й мемуаристи, й дослідники. Деякі з них спеціально підкреслювали, що стрілецтво «рахує себе окремою політичною партією з певним політичним завданням». Наслідок: «Стрілецька Рада, маючи свого представника в Директорії, стала не тільки військовим, а й політичним чинником». Більше того: «у добу Директорії Євген Коновалець мав величезний вплив на головного отамана С. Петлюру і був одною з центральних фігур тієї політичної групи, яку ми називали військовою... — писав Солуха. — Його впливи на українську політику погетьманського часу були дуже великі і, можна сказати, переважаючі... Директорія ухвалювала «лише формальні рішення, всі ж актуальні проб­леми вирішувались у тісному і вибраному колі наших полководців у залях [готелю] “Континенталь”. Можна сказати, — підсумував дослідник, — що політика Директорії та її уряду, то була політика Коновальця. Фактично він був диктатором»[365].

Чому Шаповал покинув Директорію? Версія Шаповала

«Як неприємно дорослій людині бути запідозреній у дитинячих слабостях до кукол, так неприємно мені бути запідозреному в славолюбстві і бажанні “влади”. Я переріс інстинкт влади політично, бо за найвище в світі вважаю владу моральну. Такої влади я мав по горло при організації повстання, коли люде без нічого рискували своїм життям по одному моєму заклику. Винниченко і я мали дійсну владу до момента вибору Директорії (виділено Шаповалом. — Д. Я.). Це визнавали всі, навіть вороги. Ну і що ж мені всяка влада, “портфель”?»

«Я ввесь 1918 рік, — продовжує автор цитованих споминів, — ходив з важкою образою в житті, з думкою, що міщанство, міряючи мене своєю міркою, не допускає навіть думки, що людина має вищі насолоди в громадській творчости, ніж переживання влади. І хотілось дати доказ, що я не міщанин. Я відмовився від вступу в Директорію, вірючи до останнього моменту в перемогу, успіх нашого діла. Хай собі Швець чи А. Макаренко покуштують влади і Петлюра разом з ними! Можливо, що в їхньому житті нема инших вищих переживань і радостей... Приймати участь у великому ділі, багато робити, з нічого зробити щось — в цьому є насолода і справедлива гордість самим собою: я пережив це в пов­ній мірі під час небезпечної роботи по організації повстання. А тепер можна і назад стати, від близької справи не одходючи! Це була головна причина моєї відмови вступити в члени Директорії. Другою причиною була та, яку я заявив голосно. Третьою — та, про яку я нишком сказав Янкові», — такими словами завершив цю частину своїх спогадів Микита Шаповал.

Як і чому потрапили до Директорії Андрієвський, Швець  

та Макаренко? Версія Шаповала

«Швеця, — свідчив він, — я запропонував до Директорії просто через те, що не було другого кандидата. Янко відмовився через свою малу політичну освіту, він рішучо не підходив до цієї ролі. А Швець, хоч я його й не знав з особистого і політичного боку, опріч того, що він син селянина і член Селянської Спілки та нашої партії, але він був “професор”. Іншого кандидата взагалі не було. Я був доброї думки про його особисті прикмети, як людини освіченої і коректної, товаришської, але й це потім стало під сумнівом».

Макаренка Шаповал охарактеризував так: «він приймав близьку участь в підготовці