Читати книгу - "Ім'я Рози, Умберто Еко"

Шостого дня ЧАС ДЕВ'ЯТИЙ,

де настоятель відмовляється вислухати Вільяма, розводиться про мову самоцвітів і виказує бажання припинити розслідування цих сумних трапунків

Розташовані абатові палати були над капітулярною залою, і з вікна великої й пишної зали, у якій він прийняв нас того ясного вітряного дня, понад дахом монастирської церкви видніли обриси Вежі.

Абат саме стояв біля вікна, милуючись нею, й урочистим жестом показав її і нам.

«Подиву гідна твердиня, — мовив він, — у її пропорціях криється золоте правило, яке було закладене в будові ковчега. Складають її три поверхи, бо три — се число тройці, троє було ангелів, що відвідали Авраама, три дні прожив Йона у череві великої риби, три дні Ісус і Лазар провели у гробі; тричі Христос просив Отця, щоб той віддалив од нього чашу сю гірку, тричі Христос усамітнювався з апостолами, щоб помолитися. Тричі Петро відрікся від Нього і тричі Він являвся своїм учням після воскресення. Три є богословські чесноти, три священні мови, три частини душі, три різновиди розумних створінь — ангели, люди і демони, три є відміни звуку — vox, flatus, pulsus[301], три є доби в людській історії — до закону, під час закону і після закону».

«Подиву гідне суголосся містичних відповідностей», — погодився Вільям.

«Але й квадратна форма, — вів далі настоятель, — багата на духовну науку. Четверо є сторін світу, пір року, стихій, четвірку творять тепло, холод, волога і посуха; народження, зростання, зрілість і старість; небесні, земні, повітряні і водні різновиди тварин; барви, які складають веселку, і число років, які минають від одного високосного року до другого».

«Звісно, — мовив Вільям, — якщо ж до трьох додати чотири, буде сім, а це наймістичніше число, а коли три помножити на чотири, буде дванадцять, число апостолів, а дванадцять на дванадцять дасть сто сорок чотири, а це число вибраних». До сього вичерпного викладу містичного знання про наднебесний світ чисел абатові вже більше не було чого додати. Це дало Вільямові змогу перейти до істоти справи.

«Нам треба поговорити про останні події, над якими я довго розмірковував», — мовив він.

Настоятель повернувся плечима до вікна і став перед Вільямом, суворий на виду: «Мабуть, таки задовго. Зізнаюсь вам, брате Вільям, я більшого очікував від вас. Минуло майже шість днів, відколи ви приїхали сюди, четверо ченців загинуло, крім Адельма, двох заарештувала інквізиція — згідно з правосуддям, ясна річ, але ми б уникли цієї ганьби, якби інквізиторові не довелося зайнятися попередніми злочинами, — і врешті, зустріч, у якій я був за посередника, саме внаслідок усіх цих лиходійств закінчилася жалюгідною невдачею… Погодьтесь, я міг сподіватися іншого розв'язку цих справ, коли прохав вас розслідувати смерть Адельма…»

Вільям збентежено мовчав. Звісно, абат мав рацію. Я казав уже на початку цієї оповіді, що учитель мій полюбляв дивувати інших бистрістю своїх умовиводів, і було цілком зрозуміло, що ці далеко не несправедливі звинувачення у повільності ранили його гордість.

«Ваша правда, — визнав він, — я не виправдав ваших сподівань, але зараз поясню чому, ваша світлосте. Ці злочини не є наслідком якоїсь суперечки чи порахунків серед монахів, а зумовлені фактами, пояснення яких слід шукати в давній історії цієї обителі…»

Настоятель занепокоєно зиркнув на нього: «Що ви маєте на увазі? Я теж розумію, що ключ до розв'язання не варто шукати в історії нещасть келаря, яка переплелася з якоюсь іншою історією. Але ця інша історія — історія, яку я, можливо, знаю, але про яку не можу говорити… я сподівався, що ви зумієте з'ясувати її і самі розповісте мені про неї…»

«Ваша світлість має на увазі якісь події, про які ви дізналися на сповіді…- Настоятель відвернув погляд, і Вільям повів далі: — Якщо ваша великодушність хоче знати, чи я дізнався, не питаючи про це вашу великодушність, про нечестиві стосунки між Беренґарієм та Адельмом і між Беренґарієм та Малахією, то, звісно ж, це знають в абатстві усі…»

Абат різко почервонів: «Не думаю, що про такі речі варто говорити при сім ось новіції. І не думаю, що ви ще потребуєте його як писаря, позаяк зустріч скінчилася. Вийди, хлопче», — сказав він мені владним тоном, я вийшов, принижений. Та цікавість спонукала мене принишкнути за дверима до зали, які я лиш причинив, щоб стежити за їхньою бесідою.

Вільям заговорив знову: «Отже, ці їхні нечестиві стосунки, навіть якщо вони справді були, небагато важать у цих болісних подіях. Ключ до розв'язку інший, і я гадав, що ви його знаєте. Все крутиться навколо крадіжки і володіння однією книгою, яка була схована у finis Africae і яка знов туди повернулася завдяки Малахії, хоч це, як ви знаєте, вервечки злочинів не зупинило».

Запала довга мовчанка, тоді настоятель заговорив знов, уривчасто і непевно, немов людина, яку прикро здивували неочікувані одкровення. «Це неможливо… Ви… Звідкіля ви знаєте про finis Africae? Ви порушили мою заборону і побували в бібліотеці?»

Вільямові годилося б сказати правду, і тоді настоятель украй розгнівався б. Але й брехати він, певно, не хотів. Тому вирішив відповісти на запитання іншим запитанням: «Хіба ваша великодушність не казала мені за нашої першої зустрічі, що такий чоловік, як я, що так добре описав Гнідого, ніколи його не бачивши, без труднощів зможе розмірковувати про місця, до яких він не має доступу?»

«Он як, — сказав Аббон. — Але чому ви думаєте те, що думаєте?»

«Довго розповідати, як я до цього дійшов. Але було вчинено цілу низку злочинів, щоб запобігти тому, аби деякі люди дізналися про щось, про що вони не мали знати. Тепер всі ті, хто знав щось про таємниці бібліотеки, за правом або самочинно, загинули. Зосталась лише одна така особа, і це ви».

«Ви натякаєте… натякаєте…» — настоятель говорив таким голосом, наче жили надимались йому на шиї.

«Зрозумійте мене правильно, — мовив Вільям, який, очевидно, таки натякав, — я маю на увазі, що хтось щось знає і хоче, щоб більше ніхто цього не знав. Ви — останній, хто ще щось знає, тому можете бути наступною жертвою. Хіба що скажете мені все, що знаєте про ту заборонену книгу а насамперед — хто ще в монастирі може знати про бібліотеку стільки, що й ви, а може, й більше».

«Тут холодно, — сказав абат. — Вийдім звідси».