Читати книгу - "Пробуджені фурії"

Трохи ближче. Я додав до голосу веселощів.

— Ага, а ще він вивів тебе на Перші родини. І осьде насправді штука, так? Ти продався купці драних аристократів, Раде. Ти тепер як всрана якудза. Може, скоро переїдеш до Міллспорта.

— Залізь у сраку, Ковачу!

Компанію лютому вигуку склав ще один бластерний розряд, але він і близько не влучив. Я усміхнувся і накрутив «Рапсодію» на максимальний розкид променя. Відтиснувся з води на руках. Накрутив нейрохімію.

— І це я забув, хто я такий і звідки? Годі, Раде. Ти й не схаменешся, як носитимеш чохол зі шпарками на місці очей.

Отак досить.

— Щоб ти…

Я звівся на ноги й кинувся вперед на його голос, а решту зробила нейрохімія. Я помітив місце, де він скрутився біля краю однієї з годівниць, прикритий сталевим плетивом містка. «Рапсодія» вивергнула з мого кулака мономолекулярні часточки, коли я вже оббігав овальну доріжку навколо бойової ями. Часу прицілитися краще не було, я тільки сподівався, що…

Він зойкнув, і я побачив, як він заточився, схопившись за руку. Люта радість сповнила мене, зуби вискалилися. Я вистрілив знову, і він або повалився, або кинувся вниз, щоб прикритися. Я перескочив поручень між моєю галереєю і годівницею. Мало не перечепився через неї. Хитнувся назад, щоб знайти рівновагу, і прийняв миттєве рішення. Я не міг обходити навколо стіни. Якщо Шегешвар був живий, він би звівся на ноги раніше й засмажив би мене з бластера. Залишався ще прямий відрізок по містку, півдюжини метрів понад загоном, і я з розгону туди скочив.

Метал піді мною неприємно нахилився.

Щось у загоні піді мною стрибнуло й загарчало. Гнилувато-м’ясний солоний сморід із пащі пантери вивергнувся до мене знизу.

Пізніше я зрозумію, що годувальний загін вдарило по дотичній під час прибуття «Палі», і вічнобетон з того боку, де засів Шегешвар, розколовся. Той край містка висів тільки на кріпленнях, що стриміли зі стіни. І якось сталося, що через схоже пошкодження десь в іншій частині комплексу загонів, одна болотяна пантера змогла пройти сюди.

Коли мені до протилежного краю залишалося ще два метри, кріплення вирвалися повністю. Рефлекси «Ейшундо» жбурнули мене вперед. Я загубив «Рапсодію», і обіруч ухопився за край загону. Місток полетів донизу. Я тримався за мокрий вічнобетон. Одна рука зісковзнула. Геконівський захват іншої втримав мене. Десь унизу пантера кігтями викресала іскри з поваленого містка, а тоді відскочила з пронизливим виттям. Я силкувався вхопитися за щось іншою рукою.

Голова Шегешвара висунулася над краєм стіни загону. Він зблід, правий рукав просочився кров’ю, але, побачивши мене, він посміхнувся.

— От так-так, — сказав він майже товариським тоном. — Мій старий занюханий та праведний друг Такеші Ковач.

Я відчайдушно хитнувся вбік. Зачепився стопою за край загону. Шегешвар побачив це й підкульгав ближче.

— Я так не думаю, — сказав він і копнув мою ногу геть. Я знову хитнувся, ледве втримавшись руками. Він трохи постояв і подивився на мене. Тоді зазирнув у яму для двобоїв і задоволено кивнув. Навколо нас барабанив дощ.

— Ну хоч раз я подивлюся на тебе згори вниз, а не ти на мене.

Я видихнув:

— Ох, іди к бісу.

— А знаєш, пантера внизу навіть може бути одним із твоїх релігійних друзів. Ото було б іронічно, га?

— Не тягни, Раде. Ти запроданий шматок лайна, і це не зміниться, хай там що ти зараз скажи.

— Правильно, Такеші. Стань на моральнішу позицію, гімнюче. — Він скривився, і на мить мені здалося, що зараз він от-от ударить мене чоботом по руках. — Роби, як завжди робиш. Ой-ой, Радул — всраний злодій, Радул не може про себе подбати, мені якось довелося рятувати Радулове життя. Ти тільки це й робив, відколи відтер від мене Івонну, і відтоді не змінювався, чорт тебе забирай.

Я глянув на нього крізь дощ, майже забувши про висоту, на якій висів. Виплюнув воду з рота.

— Що ти таке верзеш?

— Ти чудово знаєш, про що я, падло ти всране! «Ватанабе» того літа, Івонна Вазарелі, зелені очі.

Ім’я освітило спогад. Риф Хірата, довготелесий силует наді мною. Мокре з моря, солоне на смак тіло на вологих гумових костюмах.

Тримайся міцно.

— Я… — я похитав занімілою головою. — Я думав, що її звали Свою.

— От бачиш, падло таке, бачиш? — із нього ніби попер гній, якась отрута, яка надто довго була всередині. Його обличчя спотворила лють. — Тобі було на неї насрати, вона тобі була просто черговою безіменною підстилкою.

На довгу хвилю мене накрили спогади. Ейшундівський чохол забрав контроль, поки я висів у світловому тунелі з калейдоскопом пригаданих подій того літа. Там, на палубі «Ватанабе». Спека, що давила зі свинцевого неба. Благенький вітерець із Обширу, недостатній, щоб поворухнути важкі дзеркальні скельця-дзвоники. Слизька від поту шкіра під одягом і всіяна краплинами на відкритих ділянках. Мляві балачки і сміх, кислий аромат морської коноплі в повітрі. Зеленоока дівчина.

— То було драних двісті років тому, Раде. І ти до неї навіть майже не балакав. Натомість ти тягнув носом мет із цицьок Малгожати Буковської, як у тебе, гімнюка, було заведено.

— Я не знав, як. Вона була… — Він замкнувся. — Вона була для мене особлива, випердку.

Спочатку я не зміг визначити, що за звук вирвався з мене. То міг бути кашель, приглушений дощем, що залітав мені в горло щоразу, як я відкривав рота. Він був трошки схожий на схлип, або на звук, з якимось щось відірвалося всередині. Якась невдача, втрата.

Але це було не так.

То був сміх.

Він теплом розійшовся в мені після першого вологого кашлю, вимагаючи місця в грудях і пробиваючись звідти назовні. Він виніс воду з рота, і я не міг зупинитися.

— Ану не смійся, гімнюче.

Я не міг. Я реготав. Нова енергія наповнила м’язи рук разом з непроханими веселощами, сповнила геконівські долоні, налила пружною силою кожен палець.

— Який же ти тупий гімнюк, Раде. Вона була з новопештських багатіїв, вона ніколи б не переводила себе на таких вуличних, як ми. Тієї осені вона поїхала вчитися до Міллспорта, і я ніколи її більше не бачив. Вона й сказала мені, що я її більше не побачу. Сказала не журитися через те, що ми повеселилися, але жити так не могли. — Поки він глипав на мене, я майже несвідомо почав підтягуватися до краю загону. Вперся грудьми у твердий вічнобетонний край. Хекав, коли говорив. — Ти справді думаєш, що