Читати книгу - "Вічне життя Смерті, Лю Цисінь"

Подальші дослідження не принесли результатів: опромінення електромагнітними хвилями на різній частоті не викликало дифракції, так само як і зміна сили магнітного поля не спричинила жодних змін. Цілком імовірно, що аркушик не мав внутрішньої структури.

Минуло понад двадцять годин досліджень, а наукова команда не дізналася майже нічого нового про об’єкт. Учені помітили лише одне: випромінювані аркушиком світло та гравітаційні хвилі поступово слабшали, а отже, могли бути побічним виявом ефекту випаровування. Оскільки ці два фізичні явища виявилися єдиними ознаками існування аркуша, то більшість учених припускали, що після того, як вони зійдуть нанівець, зникне й космічний папірець.

Кораблі отримали від Центру раннього сповіщення повідомлення, що великий науково-дослідницький корабель «Прийдешнє» вилітає з міського кластера Нептуна й дістанеться до них за сім днів. На борту «Прийдешнього» перебувало найсучасніше обладнання, за допомогою якого можна було провести глибші й повніші дослідження.

Із просуванням досліджень екіпаж «Одкровення» починав поводитися під час роботи з об’єктом дедалі менш обережно, не дотримуючись належної дистанції. Знаючи, що аркушик жодним чином не впливає на об’єкти реального світу і не є джерелом шкідливого випромінювання, люди почали торкатися його без необхідності й навіть пропускати крізь власне тіло. Дехто наважувався запустити аркуш в очі або мозок, прохаючи інших зробити знімок.

Бай Айс, побачивши цю картину, неабияк розлютився.

— Не робіть цього! Це взагалі не смішно! — накричав він на колег і, розвернувшись на місці, залишив лабораторію, де пропрацював понад двадцять годин, а далі попрямував до своєї каюти.

Вимкнувши світло, Бай Айс хотів лягти спати, але раптом відчув занепокоєння: йому здавалося, що папірець, світячись білим, може будь-якої миті виплисти з кутка. Тому він знову ввімкнув світло й поринув у спогади.

***

Минуло 192 роки відтоді, як Бай Айс востаннє бачив свого наставника, але ті згадки й досі лишалися яскравими.

Вже споночіло, коли вони піднялися з підземного міста на поверхню, сіли в машину й поїхали в пустелю. Дін Ї любив прогулюватися пустелею, обмірковувати там наукові дослідження і навіть іноді читати лекції, що не дуже подобалося його студентам.

Одного разу він так пояснив свої звички: «Мені до вподоби безлюдні місця. Життя — лише втручання у закони фізики».

Того дня погода тішила око: не було піщаних бур, а в повітрі відчувався свіжий подих ранньої весни. Наставник та його учень зупинилися посеред пустелі на півночі Китаю й вляглися на піщаному схилі дюни, омитому світлом призахідного сонця. До того дюни нагадували Бай Айси вигини жіночого тіла (здається, його наставник поділяв цю думку), але зараз він бачив у них людський мозок. У золотавих кольорах сутінків Бай Айси розрізняв велику кількість розмитих борозенок і складок. Він знову підвів погляд у небо: сьогодні звична сірість трохи поступилася справжній блакиті, немов серед хаосу стандартних думок була готова народитися цінна ідея.

— Баю, — звернувся до нього Дін Ї, — не кажи нікому того, що я тобі зараз переповім. Навіть якщо я не повернуся, не варто розповідати це комусь. Нема особливої причини цього робити, я просто не хочу, аби люди сміялися.

— Професоре Дін, чому тоді не зачекати, коли ви повернетеся?

Він не намагався підбадьорити Дін Ї, а справді вважав, що нема сенсу поспішати. Бай Айси, як і всі довкола, був упевнений у перемозі людства над трисоляріанським флотом, тому не вважав подорож Дін Ї аж надто небезпечною.

— Спочатку дай відповідь на одне запитання, — продовжив Дін Ї, вказавши на пустелю, залиту призахідним сонцем, ніби не чув сказаного у відповідь. — Якщо не брати до уваги квантового принципу невизначеності та припустити, що все детерміновано, то, знаючи початкові умови, можна визначити стан будь-чого у певний час у майбутньому. Припустимо, якийсь інопланетний учений кілька мільярдів років тому отримав усі вихідні дані про Землю. То чи зможе він передбачити існування цієї пустелі сьогодні за допомогою розрахунків?

Бай Айси на хвилину замислився.

— Звісно, ні. Оскільки поява цієї пустелі зумовлена не перебігом природного розвитку Землі. Опустелювання спричинене людською цивілізацією, а поведінку розумної форми життя важко передбачити, застосовуючи лише закони фізики.

— Дуже добре. То чому тоді ми та наші колеги хочемо пояснити сьогоднішній стан Усесвіту й передбачити його майбутнє шляхом умовиводів, базуючись тільки на законах фізики?

Слова Дін Ї здивували Бай Айси, він ніколи раніше не висловлював подібних думок.

— Я відчуваю, що це вже не описується суто фізичними законами, — вів далі Бай Айси. — Метою фізики є відкриття основних законів Усесвіту. Але, наприклад, техногенне опустелювання Землі неможливо вирахувати на основі лише фізичних законів, проте воно відбувається згідно з ними. Закони Всесвіту вічні.

— Хе-хе-хе-хе-хе-хе… — Дін Ї раптом зловісно розсміявся. Вже пізніше Бай Айси збагнув, що це був найзловісніший сміх, який він чув за життя, такий собі натяк на мазохістське задоволення, хвилювання від того, що все летить у прірву, намагання за сміхом приховати страх, який бере гору. — Твоя остання думка! Я часто втішав себе подібним чином: що на цьому бенкеті життя лишається принаймні один стіл із неторканими стравами… Раз у раз я твердив собі це і, швидше за все, повторюватиму перед смертю.

Бай Айси відчував, що Дін Ї ніби марить, його розум перебував далеко звідси. Він не знав, що відповісти.

— На початку кризи, коли софони почали перешкоджати дослідженням із використанням прискорювачів, багато людей укоротили собі віку, — вів далі Дін Ї. — Тоді я вважав, що вони чинять безрозсудно — для фізиків-теоретиків подібні результати експериментів становлять великий інтерес. Але тепер я розумію, що люди на кшталт Ян Дун розуміли набагато більше за мене. Можливо, вона навіть знала щось, чого ми не відкрили й досі. Хіба тільки софони здатні фальшувати реальність? Хіба неточності та хиби приховуються лише всередині прискорювачів? Чи лишається решта Всесвіту незайманою і незміненою, чекаючи, поки ми її дослідимо? На жаль, вона забрала свої знання у могилу.

— Якби вона тоді більше спілкувалася з вами, то, можливо, не вчинила б самогубства.

— Можливо, я зробив би це разом із нею.

Дін Ї викопав у піску ямку, спостерігаючи, як піщинки скочуються з її краю на дно.

— Якщо я не повернуся, то всі речі з моєї квартири відійдуть тобі. Я пам’ятаю, що тобі до вподоби артефакти з докризових часів.

— Це правда. Особливо мені до душі ваша колекція люльок. Але я впевнений, що не матиму нагоди їх отримати.

— Сподіваюся, що ти таки маєш рацію. У мене є певні заощадження…

— Професоре, я вас прошу…

— Я хочу, щоб ти використав ці гроші для гібернації. І чим на триваліший термін, тим ліпше. Звісно, якщо сам цього забажаєш. Я маю дві мети: по-перше, хочу, щоб ти побачив на власні очі кінець фізики як науки; по-друге… як це сказати… я не хочу, щоб ти намарно витратив своє життя. Тобі буде не пізно повернутися в науку, коли люди пересвідчаться, що фізика все-таки існує.

— Здається, саме про це говорила