Читати книгу - "Король стрільців"

Якраз і на цю тему почав снувати блискучі історіософічні комбінації пан професор Мурський. Кинув крилату фразу, що наші зробили у 18-му році фатальну помилку, починаючи завойовувати Львів від Ратуша, то значить від середмістя, а його, мовляв, слід було штурмувати з передмість — «від сутерин, піддаш і сторожівок, з ремісничих верстатів і робітничих кварталів, звідси, з нашої Богданівки!» — гримів промовець під гучні оплески й оклики «Слава!», які теж перекликались з вигуками «Ганьба», бо задні ряди слухачів не завжди акуратно спохвачували, про що йде балак напереді.

Мій неоцінений пан інструктор сидів собі скромно збоку, коло президії, але фактично всім потиху дириґував. Глянув недискретно на годинник і тим дав знак панові професорові, що йому пора кінчати промову, бо тут кожної хвилини можна було сподіватися штурму з середмістя на передмістя.

Та пан професор був якраз «у своєму сосі» і далі палко розвивав різні ориґінальні концепції, щоправда, досі ще не підтверджені нашою історичною наукою:

— Нашу землю українську, — казав, — топтали гуни, авари, вандали, монголи та різні інші наїзники, і всі вони щезли з лиця землі. Чому? — запитав у залі пан професор і зараз сам собі відповів: — Бо наш український чорнозем криє в своїх надрах дивну первісну міць: він родить такий хліб, що як ворог поїсть його з двісті-триста років, то або ним задавиться, або мусить прийняти нашого духа, нашу культуру, нашу плоть і кров! Бо наш народ, хоч поневолений і закутий, але вічний, невмирущий, мов той мітичний Антей, що тільки тоді діставав надлюдську силу, коли торкався лона Матері-Землі, як той Прометей, прикований до скелі…

— Ов, біда! — шепнув пан Макс до пана Мельника, директора фабрики скринок, смоли шевської і шварцу «Зоря». — Чи я не казав, що він таки вскочить у мітологію? А вже заля була так революційно настроєна, що тільки кинь гасло і веди народ на барикади. А тепер готов нам загасити в масах бойового духа!

— Треба професорця заткати, — зідхнув пан Мельник, злегка вже закроплений «Бачевським» з нагоди Великих Роковин. І щоб рятувати ситуацію, моргнув на актив. Хлопці схопились на рівні ноги, витяглись наструнко і затягнули «Не пора». Тоді вже й пан промовець, рад-не-рад, здивовано споглядаючи на залю, лишив у спокою прикованого до скелі Прометея і заспівав з народом гимн, число 2, хоч ця точка стояла в програмі вечора на дальшому пляні.

По цім першім «Не пора» вийшла на сцену, як чайка, панна Дарця з Черешневої вулиці, блідесенька, бо засильно припудрована, в школярській гранатовій спідничці, у вишиваній блюзочці, з тугою косою через плече, неначе жовнір з карабіном.

Панна Дарця продеклямувала з «Великих Роковин» Івана Франка той фраґмент із монологу Козака-Невмираки, що його деклямують галичани на всіх Листопадових академіях:

Слухачам аж мурашки полізли поза шкуру, бо всім нараз здалося, що той слушний час якраз настає і всі богданівчани стають Богданами! Блідо-крейдяне личко панни Дарці, її великі променисті очі (в глибінь яких так часто задивлявся мій неоцінений пан інструктор), її полум’яно-драматична деклямація наелектризувала залю мільйонами вольтів, влила патріотичного духа навіть в таких опортуністів, як пан радник Табачинський (про що дивись далі).

Після панни Дарці повинен був, згідно з програмою, виступити хор студентів і виконати три пісні, які твердо стоять в репертуарі національних свят: «Коли ви вмирали, вам дзвони не грали», «У три пари несуть мари» і «Спіть, хлопці, спіть». Ця частина, на жаль, відпала, бо диригент хору сидів на Яховича ще від часу маніфестації під мадярським консулятом, а наші славні баси й тенори були призначені на різні відповідальні пости в системі оборони нашого стану посідання (про що далі).

Розуміється, щоб гідно закінчити свято, хлопці розкинули кілька оберемків летючок ОУН, а потім відспівано «Ще не вмерла» і ще раз «Не пора». Співати можна було до розпуку, бо поліція неначебто зовсім щезла з Богданівки — знак, що назрівало щось непевне.

Але народ був так революційно наснажений, що не хотів покидати домівки: кожний горів смолоскипом гніву і варився сам у собі, в своїх печінках, кожний хотів говорити, кричати і ніби з тим криком викинути з дна душі якийсь пекущий, здавен-давна під серцем накипілий біль, жаль і тяжку образу.

Ось до президії протискався, тримаючи високо над головою капелюх і білі рукавички, пан радник Табачинський в старомодному чорному «шлюсроку», з цвікером на носі.

— Шановні і дорогі панство! — звернувся до залі тріскучим голоском емеритованого цісарсько-королівського радника апеляційного суду. — А прошу мені сказати, як се може бути, щоб у конституційній системі громадяни тої, прошу я вас, самої держави нищили безкарно в білий день майно інших громадян, які так само платять податки і дають армії рекрута, а поліція, якої собачим обов’язком єсть берегти лад і порядок, дивилася на це крізь пальці, а потім арештувала не винуватців, а пошкодованих?!

Заля завмерла в тривожному очікуванні ще однієї промови.

— А прошу сказати мені, чи таке безправ’я єсть можливе в конституційній державі! — жолудкувався старичок, аж сива головка на тонкій шийці з вистаючою ґиґашкою теліпалась від надмірного хвилювання.

— Та скажіть котрий, що неможливе, бо старого шляк трафить, — звернувся пан Макс до активістів, які тут же рикнули:

— Ганьба такій державі! Фуй!

— Дякую вам, панове, позаяк