Читати книгу - "Війни художників"

Збіг сходами, сів у автівку. Ще раз кинув оком на розкішний особняк. Вилаявся крізь зуби. Коротко кинув водієві:

— У Контору!

Газета «Франкфуртер цайтунг»,

3 травня 1940 року

Мода на блондинок.

Брунсвік. Лідер місцевої есесівській групи Йєккельн, виступив на зборах членів НСДАП з критикою «моди на блондинок». Світле волосся й блакитні очі ще не є доказом належності до нордичної раси. Дівчина, яка збирається вийти заміж за есесівця, повинна повністю відповідати певним вимогам. По-перше, вона повинна бути володаркою імперської спортивної медалі. Багато людей навіть сьогодні не можуть зрозуміти сенсу цієї вимоги. А суть її в тому, що Німеччині потрібні не ті жінки, які вміють лише гарно танцювати, а такі, які дбають про стан свого здоров’я, беручи участь у заняттях спортом.

Спис для метання і трамплін більш корисні для підтримки здоров’я, ніж губна помада, — додав він на завершення.

3 травня 1940 року, 15 год. 39 хв.

Берлін

— Може, захопимо й вашу колегу — фройляйн Лілію? — запропонував Клейст Гущенкові, запрошуючи його на заміську прогулянку. — Сьогодні все ж таки неділя. Роботи з виставкою має бути небагато.

— Геносе Клейсту сподобалася ваша подружка, — з насмішкою в голосі, єхидно зауважила баронеса Зігфрід. Вона сьогодні була у вузькій спідниці яскраво-жовтого кольору, що ледь стримувала натиск розкішних стегон. Зате груди почувалися значно вільніше у глибокому декольте. Словом, на ній був одяг, що підкреслював усі баронесині принади.

Клейст скривив рот і холодно подивився на неї.

— Геносе Зігфрід, дотримуйтеся субординації! Адже я і досі впевнений, що саме я ваш шеф, а не навпаки!

Утім, Гущенкові теж здається, що у Клейста до Лілії виникла якась особлива симпатія, але він, на відміну від баронеси, тримає свої здогади при собі.

— О, вибачте, шеф, — говорить баронеса. Але тон не змінила'. Було помітно, що ситуація її тішить. — Мабуть, справді сказала щось зайве — чогось настрій сьогодні кепський.

— То слідкуйте за своєю мовою, чорт забирай! Очі у вас червоні, мабуть, знову провели ніч за рулеткою у «Трьох слонах» і програли купу грошей? Як на мене, ви живете не за статками. Це може викликати до вас небажану увагу відповідних служб. А якщо до вас, то й до мене, що не дуже тішить.

— Я іноді й виграю! До того ж у гарної жінки можуть бути сторонні доходи, — парирує геносе баронеса. — Кожна красива жінка у цьому світі є утриманкою. Якщо не чоловіка, то коханця. Значно гірше сіреньким особам, таким, як ваша подружка, гер Гущенко.

— Пані Гофман, власне, мені не подружка. І я, здається, вам говорив, що одружений, — зауважив Гущенко, кинувши невдоволений погляд у бік баронеси. Дурні натяки баронеси його дратують. Тим більше кому-кому, а йому точно відомо, що між ним і Лілею нічого немає.

— Одне іншому не заважає! Геносе Клейст теж одружений.

— І що? — вже зацікавлено запитав Гущенко, глянувши на Клейста.

Той, зауваживши цей погляд, скривився і відвернувся. Буркнув:

— Я — розлучений. Не зважайте, гер Гущенко. У Лені сьогодні нестримний потік свідомості. То як щодо вашої… гм… колеги?

— Ми можемо зараз зайти до неї в номер. І ви самі передасте запрошення. А яка програма?

— Пропоную ненадовго поїхати за місто, — пояснює Клейст. — До речі, я вчора був на кордоні Німеччини і Франції. І ви знаєте, гер Гущенко, то була унікальна можливість побачити рай перед апокаліпсисом! Кордон проходить по Рейну. З обох боків залізниця. Абсолютно мирна обстановка. На протилежному боці армія французів. На нашому боці бродять наші солдати. Вони відверто нудьгують. Таємно від командирів п’ють шнапс і бігають до селянок. Французи взагалі розвели у таборі вогнище і щось смажать. По Рейну, як і раніше, продовжується судноплавство — просто ідилія. Важко повірити, що всі ці люди можуть кинути один на одного тонни свинцю. Так що, вважайте, що це запрошення до раю перед апокаліпсисом. Поки все ще не вибухнуло, можемо спробувати насолодитися природою.

— Будемо насолоджуватися природою, — додає Лені. — І товариством. Я товариством гер Нікола, а гер Клейст — фройляйн Лілії. Можемо десь і заночувати. Так само попарно.

Баронеса дзвінко сміється, Гущенко стенає плечима, а Клейст робить вигляд, що її не чує, однак помітно, що він ледь не кипить від такої безцеремонності своєї секретарки.

На «опелі» Клейста вони поїхали за місто у напрямку Одеру. Стояла чудова, майже літня погода. Вулицями поверталися після занять школярі. Клейст був за кермом, поруч Лілія. Гущенко з баронесою — позаду. Лені і Лілія не спілкуються між собою, якщо не брати до уваги привітання крізь зуби. На відміну від баронеси, яка постійно щось жваво лепече, Лілія похмуро мовчить.

«Які вони різні! — подумав Гущенко. — І зовні, і за характером. Баронеса ледь не вдвічі товща, одягається зі смаком. Навряд чи вона одягла б щось те, що носить Лілія. Реготуха, посмішка не сходить з обличчя. Намагається виглядати щирою. Ось помітна відмінність: Лілія іноді поводиться щиро, іноді ні. А баронеса тільки робить вигляд, що поводиться щиро».

— Нарешті діти пішли до школи, — сказав Клейст, киваючи у вікно.

— А раніше не ходили? — поцікавився Гущенко.

— Через проблеми з обігрівом шкіл і харчуванням занять не було. Здається, ще із січня.

Кілька разів автомобіль зупиняли поліцейські, але відразу козиряли — документи Клейста швидко відкривали скрізь «зелену вулицю».

— У чому справа, гер Клейст? Чому стільки перевірок? Поліцейські шукають англійських