Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

 — Моосбруґера? З якого це побиту? — засміявся Ульріх.

 — «З якого це побиту?»! — уїдливо повторив ґенерал. — Тобі добре сміятись, а я лишаюся з отакенним носом! Або, у кращому разі, на цілий день муситиму засісти за писанину. Хіба, коли маєш до діла з такими людьми, можна сказати «з якого це побиту»?! Може, це через отого старого професора, який сьогодні скрізь виступав за повішення й проти милосердя. А може, причина в тому, що останніми днями газети знов узялися за це чудовисько. Принаймні мова раптом зайшла про нього. Цьому треба прокласти край! — твердо, що було на нього несхоже, заявив він.

Цієї миті на кухню ввійшли майже одне за одним Арнгайм, Діотима, ба навіть Туцці і граф Ляйнсдорф. Арнгайм почув голоси ще з передпокою. Він уже зібрався був нишком піти, скориставшись переполохом у домі й сподіваючись цього разу уникнути ще однієї розмови з Діотимою, а другого дня він мав знов на якийсь час від’їздити. Але цікавість спонукала його зазирнути на кухню, а позаяк Аґата його вгледіла, то він, людина чемна, не міг дозволити собі просто взяти й піти. Штум відразу закидав його запитаннями про те, що сталося.

 — Можу навіть навести вам той текст дослівно, — відповів, усміхаючись, Арнгайм. — Дещо там було таке кумедне, що я не стримався й потай записав.

Він видобув з гаманця аркушик і, розшифровуючи свій стенографічний запис, повільно прочитав зміст запланованої заяви:

 — «На пропозицію пана Фоєрмауля і пана…» — друге прізвище я не розчув — «вітчизняна акція ухвалила: кожне має бути готовим померти за власні ідеї, але той, хто примушує людей іти на смерть за чужі ідеї, — убивця!» Така була пропозиція, — додав він, — і в мене склалося враження, що міняти вже ніхто нічого не збирається.

 — Це дослівний текст! — вигукнув ґенерал. — Це саме вже чув і я! Яка ж мерзота, ці інтелектуальні дебати!

Арнгайм коротко відказав:

 — Це — бажання нинішньої молоді: стабільність і керівництво.

 — Але ж там — не лише молодь, — з відразою заперечив Штум, — навіть лисі стояли й підтакували!

 — Тоді це — потреба в керівництві загалом, — сказав Арнгайм, привітно кивнувши головою. — Тепер це — потреба загальна. До речі, основою для резолюції послужила, якщо не помиляюсь, одна сучасна книжка.

 — Справді? — мовив Штум.

 — Так, — сказав Арнгайм. — І до цієї резолюції треба ставитися, певна річ, так, ніби її й не було. Але якби пощастило скористатися тією душевною потребою, яку вона втілює, то це, мабуть, окупилося б сторицею.

Ґенерал, схоже, трохи заспокоївсь і звернувся до Ульріха:

 — Що тут можна зробити? Чи маєш ти яку-небудь ідею?

 — Звичайно! — відповів Ульріх.

Увагу Арнгайма тим часом відвернула Діотима.

 — Тоді прошу тебе! — тихо сказав Генерал. — Не мовчи! Я волів би, щоб керівництво лишилося за нами!

 — Ти повинен мати чітке уявлення про те, що, власне, сталося, — неквапно промовив Ульріх. — Адже не можна сказати, що люди геть не мають рації, коли один дорікає другому за те, що той і любив би, якби лишень міг любити, а другий відповідає першому, що точнісінько те саме ж бо стосується й ненависти. Це стосується всіх почуттів узагалі. Нині в ненависті є щось миролюбне, а з другого боку, щоб відчувати до людини те, що справді було б любов’ю. Я стверджую, — коротко завершив він, — що таких двох людей світ іще не знав!

 — Це, звісно, дуже цікаво, — хутко урвав його Генерал, — бо я ну геть не візьму втямки, як ти можеш таке стверджувати. Але завтра я маю писати звіт про те, що тут сьогодні сталося, і тому благаю тебе зважити на це! У війську найголовніше — щоб завше можна було доповісти про який-небудь прогрес; трохи оптимізму не завадить навіть у разі поразки, така вже в нас професія. То як же мені, отже, подати те, що сталося, як прогрес?!

 — Напиши так: «Це була помста моральної фантазії»! — порадив, підморгнувши, Ульріх.

 — Але ж у війську такого не пишуть! — роздратовано відповів Штум.

 — Тоді не вживай цих слів, — уже серйозно провадив далі Ульріх, — а напиши так: «Творчі часи завжди були суворі. Нема глибокого щастя без глибокої моралі. Нема моралі, якщо вона не може спертися на тверду основу. Нема щастя, яке не Грунтувалося б на певному переконанні. Без моралі не живе навіть тварина. Але людина сьогодні вже не знає, з якою…»

Штум урвав і це спокійне, здавалося б, диктування:

 — Друже, любий мій, я можу вести мову про моральний дух якого-небудь підрозділу, про бойову мораль чи про мораль якої-небудь молодиці, але щоразу — про мораль у конкретному розумінні. Одначе про мораль без такого уточнення у військовому рапорті не може йтися так само, як про фантазію і про Господа Бога. Та ти й сам знаєш!

Діотима дивилася, як Арнгайм стоїть край вікна її кухні; після того, як вони за цілий вечір перемовилися лише кількома обережними словами, ця картина справляла навдивовижу таємниче враження. Несподівано вона відчула суперечливе бажання продовжити перервану розмову з Ульріхом. У голові в неї панував той приємний розпач, який, вриваючись одночасно з усіх боків, влягається і обертається мало не на втішливо-спокійне очікування. До давно передбачуваного краху Собору їй було байдуже. Арнгаймову зраду вона сприймала, як їй здавалося, також майже байдуже. Він дивився на неї, коли вона входила, й на мить колишнє почуття ожило. Їх поєднував живий простір. Але потім вона знову згадала, що Арнгайм уже кілька тижнів її уникав, і думка «Еротичний боягуз!» повернула її колінам силу, щоб велично рушити до нього. Арнгайм усе це бачив — як вона дивиться на нього, як вагається, як тане відстань між ними; над безліччю скованих кригою шляхів, які їх поєднували, зависло передчуття, що ці шляхи ще можуть відтанути. Він стояв спиною до всіх, хто був на кухні, але останньої миті він і Діотима обернулись, і це привело їх до Ульріха, Генерала Штума й решти гостей, що стояли по другий бік.

Те, що Ульріх називав «моральною фантазією» (або, простіше кажучи, почуттям), у всіх своїх виявах — від інтуїцій неординарних людей до мистецької вульгарщини, що об’єднує народи, — це безперервне багатовікове бродіння без виброджування. Людина — істота, яка не може