Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
I тут ось почалась та розмова, яка поміж чоловіками здатись може дивом дивним, бо наш брат, мужчина, в цім ділі завше буває скромним: навіть вірші про своє кохання по журналах друкуючи, навіть на цілий світ про те своє лихо співаючи, коли без рими, без музичного супроводу й без гонорару, ми про своє кохання здебільшого мовчимо. Але тут зайшла між Козаком і паном сотником ота надзвичайна чоловіча розмова про кохання, котра може вилитись лише зрідка, в хвилини дружньої одвертості, коли все так уже болить, що мовчати немає снаги.
Мамай розповідав молодикові про найкращу в світі дівчину, котра його дожидає багато літ, розповідав, наче давньому бойовому побратимові, і довір'я старшого й мудрого товариша так зворушило Михайликові серце, що він з усією властивою йому безпосередністю спитав:
— Це Лукія?
— Лукія.
— Чи не пристаркувата ж?
— А я? — посміхнувся Мамай.
— Та й некрасива ж.
— Зате сильна! Мені ж тра такої жони, щоб дітей досхочу.
— Коли ж то буде?
— Ніколи, мабуть… Війни вбивають кохання моє…
— Та війна ж не триватиме вічно!
— Не житиме вічно й кохання. Вони помовчали. Послухали.
Бо ніч була дзвінка.
Калатали серця.
Солов'ї заливались.
Цвіркуни про своє існування волали до неба.
I сови кричали, як мордовані діти, в монастирських руїнах.
Мамай проговорив:
— Вернися в архирейський сад, пане сотнику.
— Ні. Не вернусь… Я поблукаю трішки. Вранці ж — треба мені до сотні!
I, похиливши голову, юнак подався в ніч.
33
Тинявся та й тинявся без часу, без міри.
Іржали десь лошата, і кобили озивались до них.
Та Михайлик того не чув.
Брекекекали жаби.
Але й того не чув.
Тільки змерз чомусь, хоч і була ніч тепла, — аж вухналі кував зубами ковалисько.
Нічого не чув і не бачив, тиняючись.
Але зненацька, проходячи повз пишну панську кам'яницю, він почув дзвінкий жіночий шепіт:
— Кохайлику! Це ти?
— Це я, Параско, — відповів Михайлик Роксолані, що стояла по той бік лепсько викуваних штахет садиби.
Крізь металевий візерунок простягши пухкеньку ручку, пані Роксолана вхопила сотника за рукав нового жупана:
— Ти обіцяв тоді… наснитись мені, хлопчику.
— Та й що ж? — глузливо поспитав Михайлик.
— Уже. Аж двічі.
— А як?
— Так… що й не скажеш!
— Чому ж?
— Аж так солодко… ой-ой!
— Але як же? — і парубок зненацька спаленів, аж наче димом оповився наш Михайлик. — Як?
— Ти… мене… лупцював! — аж завмираючи від насолоди й заплющивши свої чудові коров'ячі очі (називали ж стародавні греки сестру й дружину самого Зевеса, Геру, волоокою!), прошепотіла в побожнім захваті пані Роксолана.
— Що-що? — розчарувався Михайлик.
— Гамселив, куди здря.
— Чого ж ти така рада?
— Гарно ж, Кохайлику!
— Що у тому гарного?
— В тебе такий кулак, такий кулак… і ти так щиро гатиш.
— Щиро?
— Коли б'єш, значить — любиш.
I пані Роксолана Купа розплющила звабливосяйні очі, напродиво хороші та неблимні, випнула до хлопця принадно закопилену губку і раптом попросила:
— Ану, вдар.
— Тю на тебе!
— Хоч раз…
I пані завмерла в солодкому чеканні стусана, без якого й не буває буцім справжнього шалу кохання, — так принаймні запевняють деякі тямущі молодиці.
— Серце як не вискочить.
— Пильнуй!
— А ти… візьми його в кулак! I стисни… I здави… чи й вирви моє серце… не закричу! Отак… отак!
I наш козарлюга, перемагаючи парубоцький страх перед жіночим тілом, намагався захопити в кулачище гаряче серце молодички молоденької, і намагався стиснути, і намагався вирвати, і пані Роксолана й справді не кричала, ні, а серце в неї калатало так, що й сам пан обозний у хоромах від того веселого гупання мусив би либонь пробудитися, щоб, крий боже, не прогавити свого законного добра.
Але ні!
Пана Купу в той час ніяка сила в світі не могла б повернути до тями, бо він…
Бо ж він, ублаживши дружиноньку, хропів на всі заставки, еж йому й на думку не спадала достотня причина такої подружньої запопадливості, і він сам докладав усіх сил до сповнення заходу Роксолани, власним старанням наближаючи свій підступно вготований кінець.
34
Ще гаряча від обіймів шлюбного чоловіка, Роксолана спалахнула вогнем жаги від самого лише дотику прездорового парубка і незчулась, як він, у досаді на все жіноцтво, зневірившись у силі чистого кохання, одним духом перескочив кований паркан, як схопив її на оберемок та й поніс у глиб садка, не вгадавши, звісна річ, як заворочався в ту мить на своїм ложі пан обозний, котрому снились горобці: наляканий Мамайовим пророкуванням, він кишкав та шукав на них, але його знов тягла в обійми Роксолана. «А шу-шу!» лякав він горобців…
А Роксолана-Параска тимчасом кричала пошепки Михайлові:
— Пусти!
— А дулі! — вже знаючи її звичай і спосіб висловлюватись, мужньо відповів Роксолані новоспечений сотник, тягнучи Купиху далі, до куреня якогось чи до копиці сіна, що мріла ген, поміж деревами.
— Облиш, дурнило! — на чарівних низах чудового конгральто благала Роксолана, бо ж не могла вона, не прохолонувши від щирих зусиль звести в могилу свого шлюбного мужа, здатись на перше пізнання цьому хлопцеві, незайманому, коханому й жаданому, — не могла ж вона, не сміла, і зовсім не тому, що взяла верх найпростіша доброчесність: вона просто боялася зіпсувати недосвідченому коханцеві перше від себе враження.
— Покинь, бо закричу! — благально шепотіла вона.
Але Михайлик, знаючи вже її натуру, вважав те за прихований заклик, за нехитре заохочення до рішучої дії, а тому тяг її далі, в садок, щоб мерщій розтоптати в собі все те гарне, що тримало його останні два дні в безугавнім польоті.
Він кинув пані Роксолану під мокру після дощу копичку, та нападав невміло, і Параска досить легко раз і вдруге, і втретє долала невчасне зазіхання на її шлюбну вірність.
Несподіваний опір, звісна річ, розпалював Михайлика до сказу, і зовсім не тому, що він поклав собі — негайно стати в гарячім ділі справжнім козаком, ні, ні, — його владно штовхала в обійми цієї хижої панійки тільки образа на кохану Подоляночку, тільки бажання все зробити задля того, щоб не лишилось повернення до першої, до чистої любові, — і, повірте мені, читачу, все це було тільки виявом розпачу та безнадії, а не шуканням пригоди, розваги чи звичайною хіттю.
— Чого це тобі так раптом приспічило? — відбивши черговий напад, лукаво поспитала Роксолана. — А що ж там… твоя… сухоребра Ярина?
— Я вже її зненавидів, ту гордовиту панну! — вигукнув Михайлик з таким кумедним
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця», після закриття браузера.