Читати книгу - "Твори в двох томах. Том 2"

— Яка сумна історія, Сенді!

Він нічого не відповів і якийсь час сидів, похнюплений і замислений. Потім сказав, скорботно так:

— І ось вона прибула.

— Ну? А далі?

— Можливо, Стормфілд, вона не знайшла своєї дитини, хоч я думаю, що знайшла. Так мені чомусь здається. Я знаю такі випадки. Розумієш, дитина збереглась у материній пам’яті такою, якою була, коли її ще на руках колисали, — маленьким, пухкеньким малятком. Але тут дитина її не захотіла лишитись дитиною. Ні, вона захотіла вирости і так і зробила! За ці двадцять сім років вона вивчила всі серйозні науки, які тільки існують, і весь час учиться далі й поповнює свої знання, їй наплювати на все, крім науки. Вона вчиться й обговорює всесвітні проблеми з такими, як сама.

— Ну й що з того?

— Стормфілд, невже не ясно? її мати розуміється на журавлині, знає, як розводити цю ягоду, готувати з неї варення й продавати його, а більше — анічогісінько не знає! Вона тепер така ж компанія своїй дочці, як черепаха райській пташці. Бідолашна жінка, вона мріяла бавити малятко; я думаю, її спіткало гірке розчарування.

— Сенді, що ж із ними буде? Невже вони будуть вічно нещасні в раю?

— Ні, з часом вони, певно, зблизяться, пристосуються одна до одної. Але не в цьому році і не в наступному. Коли-небудь, з часом.

II

Я мав чимало клопоту зі своїми крилами. Другого дня після участі у хорі я раз чи два пробував полетіти, але в мене нічого не виходило. Першого разу я пролетів ярдів із тридцять, а потім зачепив якогось ірландця і збив його з ніг, — власне, ми обидва впали. За другим разом я зіткнувся з єпископом і, звичайно, теж збив його. Ми обмінялися крутими слівцями, але мені стало дуже ніяково, що я налетів на таку поважну стару особу на очах у мільйона сторонніх людей, які дивилися на нас, усміхаючись крадькома.

Я зрозумів, що не вмію правити: підіймаючись з місця, я ніколи до пуття не знав, де приземлюся. Решту того дня я ходив пішки з обвислими крилами. Другого дня, рано-вранці, вибрав затишний куточок, щоб потренуватися. Виліз на височеньку скелю, піднявся в повітря й кинувся вниз, тримаючи курс на кущик ярдів за триста з чимось. Але я не врахував сили вітру, який дув під кутом румби в два до мого курсу. Побачивши, що значно відхиляюся від куща, я сповільнив роботу правого крила, переключившись на ліве, однак це не допомогло. Я зрозумів, що можу перекинутися, а тому сповільнив мах обох крил і знизився. Потім я повернувся до скелі і знову спробував щастя. Цього разу намітив собі точку на два-три румби праворуч від куща — навіть трохи більше, — щоб летіти прямо проти вітру. Полетів досить правильно, але дуже повільно. Тоді мені стало ясно, що при лобовому вітрі крила — погана підмога. Я пересвідчився, що під кутом до вітру ще можна летіти, але проти вітру несила. Виходить, коли надумаю злітати кудись у гості, а вітер буде лобовий, то доведеться, чого доброго, чекати цілі дні, поки він змінить напрям. Крім того, я зрозумів, що під час шторму крилами взагалі не можна користуватися. Якщо пуститися за вітром, — вони одразу розтріпаються, бо вкоротити їх не можна, — рифів, наприклад, не поставиш, тобто залишається тільки одне: згортати їх. А так, знову ж таки, у повітрі не вдержишся. Можна було б лягти в дрейф, головою проти вітру — це найкраще, що можна зробити, — але ж це нелегка праця. Якщо ж спробуєш якийсь інший спосіб, напевне підеш на дно.

Здається, тижнів через два після цього я залишив старому Сенді Маквільямсу записочку — то було, пригадую, у вівторок — з проханням завітати до мене завтра й розділити зі мною манну небесну та перепелів. Увійшовши до мене, старий насамперед підморгнув лукаво та й каже:

— Гей, капітане, що ти зробив із своїми крилами?

Я відразу ж відчув якесь глузування в його словах, але не подав виду й тільки відповів:

— Віддав випрати.

— Авжеж, — каже він спокійненько так, — вони всі бувають у пралі в такий час, я часто це помічав. Новоспечені ангели страх які чепуруни! А коли ж ти чекаєш їх від пралі?

— Післязавтра, — кажу я.

Він підморгнув мені й посміхнувся. А я й кажу:

— Сенді, викладай усе, що знаєш. Ну які можуть бути секрети між друзями? Я ж бачу — ти крил не носиш, та й багато інших теж не носять. Я пошився в дурні, правда ж?

— Та десь так. А втім, то не біда. Усі ми попервах буваємо не вельми розумними. Це природно. Бачиш, на землі ми склали собі безглузде уявлення про те, що тут робиться. На малюнках ми завжди бачимо ангелів з крилами, і це вірно, але ми вирішили, що вони користуються ними для пересування, а це вже не так. Крила — то просто парадна форма, та й годі. Перебуваючи на службі, ангели завжди носять їх, і ти ніколи не побачиш ангела, котрий вирушив би з дорученням без крил, як не побачиш, щоб офіцер без уніформи головував на військово-польовому суді, або щоб листоноша розносив листи без форменої куртки, або щоб полісмен обходив свою дільницю без мундира. Отак і крила — вони існують зовсім не для того, щоб літати. Вони для показу, а не для користування. Старі досвідчені ангели роблять так само, як офіцери регулярного війська — поза службою ходять у цивільному. А новоспечені ангели — ті самі добровольці з міліції: вони ніколи не розлучаються з формою, завжди пурхають з місця на місце, носяться зі своїми крилами, збивають з ніг людей, мотаються туди-сюди, і їм здається, що всі ними захоплюються, — одне слово, гадають, ніби вони найзначніша публіка на небі! І коли ти побачиш, як хтось із них пропливає на крилах, з яких одне підняте, а друге звисає донизу, можеш бути певен, що він каже собі в ту мить: «Який жаль, що Мері Ен із Аркансоу не бачить мене зараз! Їй-бо, вона пошкодувала б, що дала мені одкоша…» Ні, крила — тільки для показу, ото й усе, — тільки для показу!

— Мабуть, ти таки правду мовиш, Сенді, — кажу я.

— Та ти сам поміркуй, — каже він. — Тебе не створено для крил, та й нікого з людей. Пригадай, скільки років тобі довелося летіти сюди з землі? А ти ж мчав швидше за