в його нескінченність, в його безпам’ятно-пам’ятний потік нескінченности, який в одне ціле поєднує з праобразом образ і темінь земну в своїм плині знов обертає на плинну стихію; і злилися в єдине буття дзеркало неба і дзеркало моря, і постала земля, що стає світлом. І за незнаний відтинок одвічности те, що вислизнуло у нескінченність, знов повернулося світлом плинким на небесне склепіння, і небесне склепіння знов стало світлом; та повернення так і не стало нагадуванням, земля й камінь лишились забутими, забутим лишалося все, крізь що він прийшов сюди і з чого був створений, і безформність його велетенської постаті була у своїй прозорості така сама невловна, як світло, така сама невловна, як плинне вселенське склепіння — ця щонайпрозоріша тінь — навколо нього самого. Він майже суціль був лиш око, око на власнім чолі. Так він і линув поміж дзеркалами плавкими, линув у просторі поміж плавкими світловими туманами верху і плавкими потоками низу, і за туманами сховане світло одвічности відбивалось у водах, творячи і несучи єдність. Благодатно і м’яко стелились тумани, благодатно і м’яко котилися хвилі, а світло благодатно єднало обидві стихії, і здавалось йому, ніби він на великій-великій долоні, неначе на хмарі, пропливає крізь оцю сутінь, благодатну подвійно, крізь це буття, благодатне подвійно, — на долоні, м’якій, як у матері, і, як у батька, спокійній, а вона огортає його і несе усе далі й далі, навіки-віків. І раптом, немовби бажаючи ще глибше й душевніше зілляти водно благодатне єднання небес і землі, немовби бажаючи змити останній поріг поміж вологою земною й небесною, пустився дощ. Спочатку він лиш накрапав, стаючи все ряснішим, ряснішим, і нарешті перейшов у суцільний потік, що падав крізь простір, падав майже спроквола, несучи свою лагідну м’якість, свою неосяжну, як сама нескінченність, благодать сутінкову, і був цей потік всюдисущий такий і навальний, що годі було вже сказати, звідки рине вода — згори, а чи знизу; і морок настав цілковитий, і цілковитою стала єдність, в якій не було вже ні напрямку, ані початку, ані кінця. Єдність! Єдність без кінця-краю — навіть тоді, коли її морок зробивсь цілковитим і з нього іще раз просоталося світло, бо вершилось тепер таке: якраз серед мороку, немов від легенького доторку, немов від легенького подуву відслонилась запона небесної бані, й зненацька небеса засіяли дивовижним яскравим світлом, неначе суцільна зоря на всю широчінь небокраю, неначе суцільне око, в якому відбилось його власне око, і воно рівночасно було угорі і внизу, небо всередині і рівночасно зовні, рівночасно межа крайня внутрішня і крайня зовнішня, а посередині зблискував кристал єдности, що ввібрав у свою прозорість всю вселенську вологу. І обернулось тоді кристалічне сіяння на цілісність всесвіту, і в кристалічнім сіянні злилося у цілісність все небесне й земне, розливаючись у нескінченних і вічних заломленнях і віддзеркаленнях, бо первозданне світіння й було повнотою буття, первозданно засяявши в одному-єдиному зблиску його, і був то початок і кінець воднораз, і був новий початок, був чарівливий, мов той кристал, зоряний лик. Але де, де ж у цьому вселенському безмірі лик його власний? Чи його не ввібрала у себе кришталева посудина сфер? А може, він і сам опинився в ніщоті, поза внутрішнім світом і зовнішнім? І чи існував він іще взагалі — той, хто вже навіть не плинув, кого не тримала нічия вже долоня?.. О, він таки існував — адже він споглядав, він таки існував — адже він сподівався, чекав, і його споглядання, немов зачароване, променилось навстріч променінню небесному, він і сам був прозористий, мов той кристал, і чекання його, це сповнене туги чекання десниці, підтримати здатної й торкнутися струн уселенської прозорости чистої, щоб забриніло серце усесвіту, серце чекання і серце того, хто чекає, — це безнадійне чекання було водночас і чеканням самого кристала, його волі зростати, свідомим жаданням зростати, його прагненням до ще повнішої тиші, коли завмирає вже й подих; і непохитна така була воля кристала, таке непохитне передчування музики сфер, яка пролунати ще мала в майбутньому, таке непохитне передчування етеру, що в останньому спалаху всесвіту, в останньому спалаху світотворіння у морок іще раз ударило світло, іще раз розкрившись, однак, і саме перед ним, і обоє назустріч вони одне одному ринули, і злилися у єдність, що не була вже кристалом, а була тільки чорним-пречорним промінням, не була вже хоч би якоюсь властивістю, навіть кристала, а була чимось таким, що не має властивостей — світовою безоднею без меж і без краю, тим лоном, що породжує всі властивості; осереддя зорі розкрилося, осереддя кільця. Пологи ніщоти, що відкрилась очам невидющого; сліпота, що прозріла.
І цієї хвилини йому вільно було озирнутись назад, цієї хвилини він веління дістав озирнутись, і він озирнувся.
Цієї хвилини перед оком його, знов прозрілим, знов стала мінятись ніщота до нескінченности й ставати колишнім і сущим, вона знову розширилась до нескінченности і обернулась на коло часу, щоб це коло, розширившись до нескінченности, знову замкнулося; нескінчені були небеса, знов здійнявшись склепінням, нескінченно розкинувся нескінченний щит світу, обрамлений семибарвною аркою в нескінченних блуканнях у пам’яті. І знов стало світло, й став морок, знову день і знову ніч, знову ночі і дні, і знов нескінченність дала собі лад, набувши своєї висоти, ширини й глибини, і знову на тверді небесній означились усі її напрямки, на чотири всі сторони, і означився верх, і означився низ, означились хмари і море; і з лона морського знов постала земля, острів зелений вселенський, порістю вкритий, лугами устелений — у незмінності сута мінливість. І підвелося на сході сонце, щоб стати на шлях свій по небесному колу, і зорі нічні рушили вслід за ним, шикуючись одна за одною аж до північного полюса, у беззорянім серці якого тронує із вагами сама справедливість, осяяна хрестом променистим півночі. І високо-високо у вранішнім світлі шугали, облітаючи острів, орел і чайка, а з хвиль випірнали дельфіни і прислухались до безмовної музики сфер. Із заходу потяглася вервечка тварин, вони простували назустріч невтомному сонцю і зорям, простували на зустріч із ними, ці мешканці диких лісів і лугів, мирно об’єднані в дружнім союзі — лев і бик, ягня і коза з повним вим’ям, і всі поспішали на схід, щоб знайти пастуха зі сходу, всі тягнулись до лику людського. А в осередді світового щита, у нескінченній його глибині, там, посеред нескінченного людського буття й нескінченних людських турбот, востаннє, одначе і вперше,
