Читати книгу - "Улісс"

й орла. А що ніхто не відає ані місця, де буде викопано його могилу, ані процесів чи процесій, пов’язаних із нашим похованням, чи до Тофета нам, а чи в град Едем, достеменно так само буде закрите від нас, якщо нам забажається озирнутися назад, із яких країв оддалености щойність хтойности нашої узяла свою звідкість.

Тут Панч Костелло, терпець утративши, ревнув: Etienne chanson[263], але той іще гучніше закликав їх, помилуйтеся який премудрість вибудувала собі дім{704}, це просторе й величне древнє склепіння, цей кришталевий Творця палац, доладний, мов пиріг яблучний, і тому грошик, хто знайде горошок.

Дедаловмілий, що за дім звів Джек!

І солод там в мішку, й солідний чек —

В найіпотечнішій із іпотек.

Тут грізно грякнуло на вулиці, гур-гур! — і розкотилося. Зі своєї шуї гучно смальнув молотовержець Тор, ярим гнівом розпалившись. І накотилася буря, страхом переповнивши йому серце. І Лінч-магістр остеріг його, аби приборкав теревені свої вчені та словоблудія, понеже сам Бог розгнівився на поганськії зальоти його до пекла. І той, хто допіру так зарозуміло кидав виклик долі, враз зблід, і всі побачили, як увесь він скулився, і високомовна його бундючність зненацька впала долу до бурмотіння невиразного, а серце заколотилося в клітці його грудей, як уловив він смак тої грози прегрізної. І почали хто насміхатися, хто на глузи його брати, а Панч Костелло знову сильно наліг на пиво, а Ленеган-магістр і клявся й божився од нього не одстати; їй-богу, ніде правди діти: таки скорий він був на всякі витівки нікчемні. Але наш хвалько-гулько знову як заволає, мовляв, видно, Ніхтоотець сам якоїсь там браги налигався, то й начхати на нього, і чом би не позмагатися з самим тим стариганом, хто кого переп’є. Але оце так він похвалявся тільки на те, аби страх одчайдушний свій приховати, бо боявся й трусився він у хоромах Горнових. І справді вихилив він одним духом чару, аби збадьоритися, хоч якось дух занепалий піднести, адже довго-довго гуркотіло воно перекочувалося туди-сюди по небу, а Медден-магістр, схиляючись часами до побожности неабиякої, під цей удар небесний припасував і свій штурх сусідові хвальковитому під ребро, і магістр Блум, сидячи од чванька по праву руч та бажаючи страхи велії того втихомирити, зачав усілякі словеса заспокійливі промовляти, пояснюючи, що то, бачте, чується вам лише пустий-простий гамір з атмосфери, аби пролився під блискання дощ із хмарища, отож має місце сам лишень природний феномен.

Але ж чи розвіяли слова Утихомира страхи-ахи юного Дебошира? Аніжé! Адже загніздилася в його грудях шпичка, Гіркота рекомая, якої не вийняти звідтіля словами. То що ж, не мав він ні побожности одного сусіда, ні тихомирности іншого? Істинно так, нічого того не мав, хоча жадав і того, й сього причаститися. Невже ж не міг він зусилля зробити, аби заново віднайти посудину Святість, що була отроцтва його годувальниця? А таки не міг, бо не зійшла Благодать на нього, з якою тілько й можна однайти посудину тую. Що ж йому вчувалося в перекотах того гуркоту? Глас бога Плодорода? Чи, за Втихомировими словами, пустий гук Феномена? То вчував? Чи ні? Ну, як було б йому й не вчувати, ото хіба коли б законопатив трубу зорову, Розумінням іменовану (чого він таки не вкоїв). Бо в ту трубу він добачав, що пробуває у краю Феномену, де доведеться йому котрогось-то дня померти, понеже був він, яко і решта вся, видивом швидкоплинним. І що ж, не прияв він сієї долі-юдолі — померти, яко всі інші, й пощезнути з блеску світа? Ні ж бо, ні в якому разі не прияв би, а натомість заходився б і собі видива умножати, як ото вчиняють мужі з жонами, яко й повелів їм чинити Феномен — через книгу Закон. Отже, нічого не відав він і про інший край, званий Віруй-у-Мене, який є земля обітована, де владарює король Блаженний нині і прісно і повсякчас, і немає там ні смерти, ні народин, ані заміжжя чи материнства, і зберуться там усі, хто в теє вірує? Справді-бо, Благочестивий розповідав йому про край той, а Чеснотливий указував і шлях в оний, одначе сталося так, що напівдорозі він зійшовся з однією блудницею, милою з виду, а назвалася вона Синиця-в-Руці й лестощами своїми звела його з путі істинної, промовляючи: Гей, красунчику, а зверни-но сюди, я покажу тобі гарну місцину, й так підлещуючись заманила ж вона його до вертепу свого, назва якому Гніздечко-в-Кущах, а умудрені нарекли його Плотська Хіть.

Оцього ж і жадало все те збіговисько, що засіло в Чертозі Материнства, і коли б їм здибати оту блудницю, Синицю-в-Руці (а була ж вона вмістище всіх виразок і чудиськ і підступів диявольських), то вони б зі шкіри своєї повилузувалися, аби її запопасти й звідати. Що ж до Віруй-у-Мене, то проголошували вони, буцімто просто поняття таке умоглядне, і про нього вони й помислити не годні були досі, позаяк, по-перше, отеє Гніздечко-в-Кущах, куди вона всіх принаджувала, було така чудова місцинка, і встелено воно чотирма подушечками, а на подушечках тих чотири ж квиточки мов квіточки, й викарбовані на них оції слова: Рака, Перекидака, Вид-в-Стид і Лизогуз, і, по-друге, понеже та моровиця Сифілла й чудиська нітрохи їх не лякали, поза-як мали вони щит надійний — Презерватив із кишки бичачої, а по-третє, поза-як і підступи диявольські, сиріч зародження Нащадка, вони сподівалися відбити отим же самим щитом, званим іще Дітогуб. Тож усі вони перебували в засліпленні химерному, і містер Причепа, й містер Побожний-Коли-Треба, і містер Троглодит — Пивний Живіт, і містер Франклін-Фальш, і містер Діксон-Делікатесон, і юний Пиндюк-Бундюк, і містер Балансир-Утихомир. І як же ти, о нікчемне збіговисько, всеньке ошукалося, бо то ж воістину був глас Бога, бо Він, гніву