Читати книгу - "Пригоди бравого вояка Швейка"

На вокзалі зчинився справжній шарварок. Події з італійцями викликали тут справжню паніку, два ешелони з артилерією було затримано і відправлено до Штірії. Був тут також ешелон боснійців. З невідомих причин він стояв уже два дні, усіма загублений і забутий. Боснійці уже два дні не діставали нічого з кухні і ходили жебракувати хліб у Новий Пешт. Навколо тільки й чути було схвильовані розмови кинутих напризволяще боснійців. Вони розлючено жестикулювали і безнастанно матюкалися.

Незабаром маршовий батальйон Дев’яносто першого полку знову зігнали докупи, і вояки впакувалися в свої вагони. Однак за хвилину батальйонний ординарець Матушич повернувся з вокзальної комендатури із звісткою, що вони поїдуть аж за три години. Щойно зібраних вояків знову випустили з вагонів.

Перед самим відходом поїзда до штабного вагона ускочив дуже схвильований поручник Дуб і почав домагатися, щоб капітан Заґнер негайно наказав заарештувати Швейка.

Поручник Дуб, який ще за свого учителювання зажив слави відомого міського донощика, дуже радо пускався в розмови з вояками, намагаючись збагнути, що вони думають, і водночас шукаючи нагоди повчити їх і пояснити, чому і за що вони воюють.

Під час свого обходу він побачив біля ліхтаря за вокзальною будовою Швейка. Той стояв і з цікавістю розглядав афішу якоїсь доброчинної воєнної лотереї. На афіші наочно було показано, як австрійський жовнір багнетом пришпилює до муру оторопілого бородатого козака.

Поручник Дуб поклепав Швейка по плечу і спитав, як це йому подобається.

— Голошу слухняно, пане лейтенанте, — відповів Швейк, — це дурне. Я вже бачив багато ідіотських афіш, але такої нісенітниці бачити ще не доводилось.

— А що вам тут не подобається? — запитав поручник Дуб.

— Мені, пане лейтенанте, не подобається, як той вояка поводиться з довіреною йому зброєю. Та ж він може зламати багнет об мур. А потім це взагалі ні до чого і його можуть покарати, бо росіянин підняв руки вгору і здається: його взято в полон, а з полоненими треба добре поводитися. Кажіть, що хочете, а вони теж люди.

Тут поручник Дуб вирішив витягнути зі Швейка якомога більше і спитав:

— То, значить, вам шкода цього росіянина, правда?

— Мені, пане лейтенанте, шкода обох. Росіянина тому, що його прохромили, а нашого — що його за це заарештують. Він, пане лейтенанте, як Бог свят, поламає багнет, адже мур кам’яний, а сталь — вона крихка. У нас, пане лейтенанте, ще до війни, коли я відбував військову службу, був у роті один лейтенант. Навіть наш старший фельдфебель-юшкоїд не вмів так гарно висловлюватися, як той пан лейтенант. На учбовому плацу він нам, бувало, каже: «Коли почуєш «habacht», мусиш вибалушувати баньки, як той кіт, що сере в січку». Але взагалі він був непогана людина. Раз на Різдво в голові у нього замакітрилось: купив для роти цілий віз кокосових горіхів. Відтоді я вже знаю, які багнети крихкі. Половина роти поламала на тих горіхах багнети, і наш полковник наказав усю роту замкнути. Три місяці ми не сміли й кроку з казарми ступити, а пан лейтенант мав домашній арешт...

Поручник Дуб люто глянув у безтурботне обличчя бравого вояка Швейка і злісно спитав:

— Ви мене знаєте?

— Знаю, пане лейтенанте.

Поручник Дуб витріщив очі і затупцював на місці:

— А я вам кажу, що ви мене ще не знаєте!

Швейк безтурботно-спокійно, мовби рапортуючи, знову повторив:

— Я вас знаю, пане лейтенанте. Ви, голошу слухняно, з нашого маршового батальйону.

— Ви мене ще не знаєте! — лементував поручник Дуб. — Ви, можливо, знаєте мене з доброго боку, але, чекайте — ви мене тепер пізнаєте і з поганого боку, і не думайте собі, що я такий хороший, як здаюся, я кожного примушу заплакати. То знаєте ви мене, чи не знаєте мене?

— Знаю, пане лейтенанте.

— А я вам востаннє кажу, що ви мене не знаєте! Баран! Маєте братів?

— Голошу слухняно, пане лейтенанте, маю одного.

Поручник Дуб скаженів, дивлячись на спокійне й безтурботне Швейкове обличчя. Він розпалився, як оса, і, абсолютно втративши самовладання, вигукнув:

— Отже, ваш брат, мабуть, така ж тварюка, як і ви! Ким він був?

— Учителем гімназії, пане лейтенанте. Він також був на військовій службі і склав офіцерський іспит.

Поручник Дуб зиркнув на Швейка так, ніби хотів його наскрізь пронизати поглядом. Швейк з гідністю витримав розлючений погляд поручника Дуба, і незабаром їхня розмова закінчилася словом «Abtreten!»

Кожен пішов своєю дорогою і кожен думав про своє. Поручник Дуб думав, як він доповість про все капітанові і той накаже заарештувати Швейка. А Швейк зробив такий висновок: він уже бачив багато пришелепуватих офіцерів, але цей Дуб справді видатне дурило.

А поручник Дуб, який саме сьогодні вирішив, що йому належить виховувати вояків, знайшов за вокзалом нові жертви. Це були двоє жовнірів з того ж Дев’яносто першого полку, але з іншої роти. Вони ламаною німецькою мовою домовлялися в пітьмі з двома повіями, що цілими табунами швендяли довкола вокзалу. Швейк уже здалеку дуже виразно почув різкий голос поручника Дуба:

— Ви мене знаєте?!

— А я вам кажу, що ви мене не знаєте... Але постривайте, ви ще мене пізнаєте...

— Можливо, ви мене знаєте з доброго боку!..

— А я вам кажу, ви мене ще пізнаєте з поганого боку!..

— Я вас примушу заплакати, осли!

— Маєте братів?

— Це, певно, така ж сама тварюка, як і ви!.. Ким були? В обозі?.. Ну, добре... Пам’ятайте, що ви воїни... Ви чехи?.. А знаєте, що Палацький сказав, що коли б не було Австрії, то ми її мусили б створити... Abtreten!

Але загалом обхід поручника Дуба не мав позитивного результату. Він, здається, затримав ще три групи вояків, однак його виховні наміри «змусити заплакати» зазнали цілковитого краху. Це був матеріал, який везли на фронт. По очах кожного вояка поручник Дуб читав, що всі вони думають про нього дуже погано. Це образило його пиху, і тому він перед відходом поїзда домагався від капітана Заґнера заарештувати Швейка. Обґрунтовуючи необхідність ізоляції бравого вояка Швейка, він вказував на підозріло нахабну його поведінку, причому щирі відповіді Швейка на останнє запитання назвав злосливими натяками. Якщо так триватиме далі, то офіцерський корпус втратить усяку повагу в очах вояків, у чому, певне, ніхто з панів офіцерів не сумнівається. Він сам ще перед