Читати книгу - "Дванадцять стільців. Золоте теля, Євген Петрович Петров"

— Так, так, — пробелькотав Лоханкін, човгаючи ногою, — бачте, я тут був, як би вам сказати, трохи зайнятий… Але… здається, я вже звільнився?

І він запобігливо озирнувся на всі боки. Та в кухні вже нікого не було, окрім тітоньки Паші, яка під час екзекуції заснула на плиті. На дощатій підлозі валялися окремі різки і білий полотняний ґудзик з двома дірочками.

— Прошу до мене, — запросив Васисуалій.

— А може, я все ж таки перешкодив? — запитав Остап, опинившись в першій кімнаті Лоханкіна. — Ні? Ну, гаразд. Так це і є ваша «Зд. чуд. кім. з ус. виг. — вид. н. м. од. ін. хол.» А вона, справді, «чуд.» і має «в. вигод».

— Абсолютно вірно, — пожвавився Васисуалій, — чудова кімната, з усіма вигодами. І візьму недорого. П'ятдесят карбованців за місяць.

— Торгуватись я не буду, — ввічливо сказав Остап, — але… сусіди… Як вони?

— Чудові люди, — відповів Васисуалій, — і взагалі, всі вигоди… І ціна дешева.

— Але ж вони, здається, ввели тут тілесні покарання?

— Ет, — сказав Лоханкін щиросердно, — адже, врешті-решт, хто знає? Може, саме так і треба. Може, в цьому і є велика сірячна правда?

— Сірячна? — задумливо повторив Бендер. — Вона ж сермяжна, посконна, домоткана, кондова, старожитня? Так, так. Взагалі, скажіть, з якого класу гімназії вас витурили за неуспішність? З шостого?

— З п'ятого, — відповів Лоханкін.

— Золотий клас. Отже, до фізики Краєвича ви не дійшли? І з тих пір жили виключно інтелектуальним життям? А втім, мені це однаково. Живіть, як хочете. Завтра я переїжджаю до вас.

— А завдаток? — запитав колишній гімназист.

— Ви не в церкві, вас не обманять, — вагомо промовив великий комбінатор. — Буде і завдаток. З часом.

Коли Остап повернувся до готелю «Карлсбад» і, відбившись незліченну кількість разів у вестибюльних і коридорних дзеркалах, якими так люблять прикрашатись установи такого типу, увійшов у свій номер, його збентежив хаос, який він тут побачив. Червоне плюшеве крісло лежало куцими ногами догори, показуючи свій не зовсім привабливий джутовий спід. Оксамитова скатертина з позументами з'їхала зі столу. Навіть картина «Явлення Христа народу» і та висіла боком, втративши значну частину повчальності, яку вклав у неї художник. З балкона віяв свіжий пароплавний вітер, пересовуючи розкидані по ліжку гроші. Поміж них валялася бляшана коробка від цигарок «Кавказ». На килимі, вчепившись один в одного, мовчки борсалися Паніковський і Балаганов.

Великий комбінатор з огидою переступив через них і вийшов на балкон. Внизу, на бульварі, щебетала публіка, хрускотів під ногами гравій, над чорними кленами линуло злите дихання симфонічного оркестру. В темній глибині порту хизувався вогнями і гуркав залізом холодильник, який ще будували. За брекватером гув і чогось вимагав невидимий пароплав, очевидно, просився в гавань.

Повернувшись у номер, Остап побачив, що молочні брати вже сидять один проти одного на підлозі і, стомлено відштовхуючись ліктями, бурмочуть:

«А ти хто такий?»

— Не поділили щось? — запитав Бендер, запинаючи портьєру. Паніковський і Балаганов хутко підвелися на ноги і почали розповідати. Кожний з них приписував увесь успіх собі і чорнив дії другого. Образливі для обох подробиці вони, не змовляючись, пропускали, наводячи замість них велику кількість деталей, що змальовували їхнє завзяття і спритність у вигідному освітленні.

— Ну, досить! — промовив Остап. — Не бийтеся лисинами об паркет. Картина битви мені зрозуміла. То ви говорите, з ним була дівчина? Це добре. Отже, дрібненький службовець носить собі в кишені… Ви, здається, полічили? Скільки там! Ого! Десять тисяч! Заробітна платня пана Корейка за двадцять років бездоганної служби. Видовище для богів, як пишуть дуже розумні передовики. Я вам часом не перешкодив? Ви щось тут робили, на підлозі. Ви ділили гроші? Продовжуйте, продовжуйте, я подивлюсь.

— Я хотів чесно, — сказав Балаганов, збираючи гроші з ліжка, — справедливо. Усім порівно, по дві з половиною тисячі.

І, розклавши гроші на чотири купки, він скромно відійшов убік, сказавши:

— Вам, мені, йому і Козлевичу.

— Дуже добре, — зауважив Остап. — А тепер хай ділить Паніковський, у нього, як видно, е свої міркування.

Паніковський, який мав свої міркування, взявся за справу з великим запалом. Нахилившись над ліжком, він ворушив товстими губами, слюнив пальці й без упину пересовував кредитки з місця на місце, наче разкладав великий королівський пасьянс. Після всіх мудрувань на ковдрі стояло три купки: одна, велика, з чистих, новеньких купюр, друга, така ж, але з купюр уже забруднених, і третя, маленька, і зовсім брудна.

— Нам з вами по чотири тисячі, — сказав він Бендеру, — а Балаганову дві. Він і на дві не зробив.

— А Козлевичу? — запитав Балаганов, од люті затуляючи очі.

— А за що ж Козлевичу? — вискнув Паніковський. — Це грабунок! Хто такий Козлевич, щоб з ним ділитися? Я не знаю ніякого Козлевича.

— Все? — запитав великий комбінатор.

— Все, — відповів Паніковський, не відводячи погляду від купи з чистими купюрами. — Який може бути в даний момент Козлевич?

— А тепер ділитиму я, — по-хазяйськи сказав Остап. Він неквапливо згорнув усі купки в одну, склав гроші у бляшану коробку й засунув її в кишеню білих штанів.

— Всі ці гроші, — резюмував він, — буде зараз же повернено потерпілому, тобто громадянинові Корейку. Вам подобається такий спосіб розподілу?

— Ні, не подобається, — вирвалось у Паніковського.