Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток"

я навіть волів відтворити для себе один спомин про хвилини, проведені з вами, і на разі не писати вам. Але я побоявся, що ви з вашою тонкою душею і надвражливим серцем стурбуєтеся, не діставши від мене листа, якщо тільки ваші думки вже й так не відвернулися від хвацького рубаки, над яким вам ще треба довго працювати, аби обстесати його, зробити його тоншим і достойнішим вас».

Власне, цей лист дуже нагадував мені своєю ніжністю ті, які Робер писав мені в моїй уяві, коли я ще не познайомився з ним, у тому світі марень, звідки мене вивела наша перша з ним зустріч, поставивши перед крижаною дійсністю, в якій мала, проте, статися зміна. Після першого листа я щоразу, коли в пору снідання приносили пошту, зараз же впізнавав його листи, бо вони завше мали той другий лик, який людина показує, коли її нема, і в рисах якого (письмі) нам так само легко добачити індивідуальність, як у лінії носа чи в модуляціях голосу.

Я тепер охоче засиджувався за столом, поки прибирали посуд, і якщо це було не в той мент, коли могла пройти ватага дівчат, дивився не лише на море. Потому як Ельстір показав мені свої акварелі, мій погляд почали брати на себе ті самі явища і в живому житті; я бачив поезію в пригашеному блиску ножів, які все ще лежали навскіс на столі; у круглоті зібганої серветки, в яку сонце вшиває клаптик жовтого оксамиту; в недопитому келишку, завдяки чому впадає в очі гожість, з якою він роздається розтрубом, а на денці його, за прозорим шклом — гожість подібних до згустка денного світла, послідків вина, темного, але іскристого; у зміщенні обсягів; у рідинах, блискотливих залежно від того, як падає на них світло; у сливах, зацілілих у напівпорожній компотниці, з їхніми переходами з кольору в колір, із зеленого в блакитний, а з блакитного в золотий, у погулянні стареньких стільців, які двічі на день розставлялося довкола обруса, застеленого на столі, ніби на вівтарі, де складалося пожертви на свято лакомства і де в устричних стулках зоставалися краплі святої води, наче в маленьких кам'яних кропильницях. Я намагався знайти красу там, де й не думав ніколи її шукати, в ужиткових речах, у глибинному бутті «натюрмортів».

Через кілька днів після Роберового від'їзду я упрохав Ельстіра влаштувати маленький підвечірок, щоб покликати й Альбертину, і раптом пожалкував, що привабливістю й гожістю, які брали на себе очі декого, коли я покидав Гранд-отель (а завдячував я їх довшому відпочинку і чепурінню), я не можу скористатися (як і Ельстіровим впливом) на підбій якоїсь цікавішої особи; я жалкував, що все це я згайную лише задля втіхи познайомитися з Альбертиною. Відтоді, як я переконався, що втіха ця мене не уникне, мій розсудок ставив її не дуже високо. Зате моя воля ні на хвильку не поділяла в мені цього самообману, бо воля — це настирливий і неодмінний служник чергових у нас особистостей, цей служник тримається в затінку, погорджуваний, безконечно відданий, він не зважає на зміни нашого «я» і трудиться невтомно, аби нашому «я» ніколи не бракувало необхідного. Якщо тієї миті, коли ми збираємося вирушити в омріяну подорож, розум і почуття загадуються над питанням: а чи треба подорожувати? — воля, свідома, що ці нероби зараз же почнуть вихваляти подорож, як тільки подумають, що вона не відбудеться, — воля не перешкоджає їм радитися біля вокзалу, все більше й більше сумніватися, — вона в цей час купує квитки і перед відходом потяга саджає нас до вагона. Вона настільки ж тверда, наскільки мінливі розум і почуття, та оскільки вона мовчазна і сперечатися не любить, то здається, що її нібито й немає; її рішучим ухвалам підкоряються інші частини нашого «я», але підкоряються непомітно для себе, натомість свої власні вагання їм видно дуже добре. Отож-бо, моє почуття і розум затіяли суперечку щодо вартости втіхи, яку може дати знайомство з Альбертиною, а я тим часом розглядав у свічаді марнославні й крихкі оздоби, які розум та почуття воліли б притримати для якоїсь іншої оказії. Але моя воля не проґавила години, коли треба було їхати, і дала візникові Ельстірову адресу. Кості кинуто, і тепер розум і почуття могли скільки завгодно шкодувати за тим, що сталося. Якби моя воля назвала іншу адресу, вони пошилися б у дурні.

Коли я прийшов до Ельстіра, мені спершу здалося, що панни Сімоне в ательє немає. Тут сиділа дівчина в єдвабній сукні, простоволоса, але гарне волосся, ніс, колір обличчя — все це було мені незнайоме і не мало нічого спільного з юною велосипедисткою в поло на голові, яку я спіткав на пляжі. А проте це була Альбертина. Але навіть коли я її впізнав, я не звертав на неї уваги. Замолоду ми, попадаючи в людне товариство, перестаємо жити для себе, ми стаємо іншими, отож-бо кожен салон — це якийсь новий Усесвіт, де згідно з законами іншої моральної перспективи ми розглядаємо людей, дивимося на танці, стежимо за картярською грою так, ніби в усьому цьому криється сенс нашого життя, а проте взавтра ми все це забудемо. Стежка до розмови з Альбертиною, втоптана зовсім не мною, привела мене спершу до Ельстіра, далі покривуляла між гостей, з якими мене познайомили, потім пролягла через буфет, де мене частовано і де я їв тістечка з полуницями і, стоячи, слухав музику, і ці епізоди мали для мене таку саму вагу, як моє знайомство з панною Сімоне, яке нині мені уявлялося лише одним з епізодів, і я геть забув, що всього лише кілька хвилин тому це було єдиною метою мого прибуття до Ельстіра. Зрештою, чи не те саме стається в житті діяльному з нашим правдивим щастям, з нашим великим нещастям? Ми отримуємо при комусь відповідь від нашої коханої — відповідь сприятливу чи убивчу, якої очікували цілий рік. А тим часом нам треба вести розмову, думки снуються, поступово утворюючи площину, якої лише вряди-годи ледве сягає згадка глибша й заразом дуже гнітюча згадка про те, якого ми зазнали нещастя. Якщо ж на нашу долю випадає не нещастя, а щастя, то лише через кілька років ми можемо собі згадати, що коли наспіла найбільша подія нашого сердечного життя, нам ніколи було навіть приділити їй належну увагу, ба більше: гаразд її усвідомити, — скажімо, у гостях, куди ми подалися з