Читати книгу - "Вибрані твори"

У поезії Теліги не знайдемо скандинавських вікінгів ані Є. Маланюка, ані Юрія Клена, що саме в початках творчості Теліги прибув із Києва на Захід, вона зате невпинно і тривожно дивиться вперед у мряку прийдешнього, у вогненний вихор стихій, з якого твориться майбуття. Зовсім не випадково, що в її поетичному лексиконі слова «тривога», «таємниця» часто трапляються.

В ліриці її зовсім немає домішки епічного. Вона майже нічого не розказує. Об’єкт, зовнішній предмет для неї тільки привід для здебільшого бурхливого виливу почуття, що в його вислові панує героїчна романтика, яка використовує експресіоністичні й імпресіоністичні образові елементи. Самий образ людини в її ліриці наскрізний, це образ самої поетки з усім комплексом її ліричних і все-таки в основі щільно об’єднаних почувань. Суцільність тематики її незвичайна. Вона має свій круг ліричних тем. Він мерехтить різними настроями й реф-лексіями. Але в ньому немає нічого, що вдиралося б із-зов-ні, що було б випадковим і не гармонізувало б з цілістю.

У Олени найменше умовностей, найбільше зв’язку безпосереднього переживання, моменту, чи малого відтинку часу, з віршем. Її поезії найбільшою мірою лірично-біографічні. Її лірика не просто сповідь, а й порив, що виростає з інтелектуального прозирання в майбутнє, як у Лесі Українки в драмах. Актуальність її поезії величезна, але це не актуальність пропаґандивна. Це вища актуальність прозріння, тривожної думки. В Теліги знайдемо радість біологічного визрівання підлітка з сублімацією еротичних настроїв у сферу естетичних переживань і суспільнотворчих вольових актів. Тут прикладами «Радість», ще більше «П’ятнадцята осінь» (у п’яній радості молодості незмінним тлом лишається трагічність «мого Києва»). Іноді ряд інтуїтивних яскравих відчуттів навіть не переноситься у сферу логічності («Безсмертне»). Ряд поетів плекали у нас героїзм, але героїчна постава враз із майже античної сили діоні-зійством — це вже специфіка нашої авторки («Неповторне свято»). З героїчним етосом життя, переплетеним інтуїтивними стежками також і кохання («Подорожній» та інші), її ерос завжди типово жіночий. У ньому світла пристрасть переливається в ніжність, у ньому — мрійливість, невпинне шукання вимріяного, танець на грані привабливої еротичної прірви і певність у собі, в своїй здатності не впасти, не порушити вірності наймилішо-му, тому, для якого — все життя («Чужа весна», «Розцвітають кущі»). Інколи еротичний настрій — ледве помітна мелодія серед гімнів красі природи, силі молодих м’язів і біологічній радості («Сонячний спогад»).

В ряді поезій авторка окреслює роль жінки-дружини поруч героя-борця. Завдання життєвої супутниці — дарувати чоловікові ніжність і своєю ласкою скріплювати його бойові сили.

Дружба для Теліги — велике слово. Почуття відданої старшої товаришки, яка радісно бачить майбутній шлях юнака, що піде далі, ніж вона, до мети, не позбувшися пам’яті про неї — такий високий зміст поезії «Напередодні».

У поетеси переважає природа радісна, вона може бути і хмільною, сповненою музики, сміху, і вона завжди грає фарбами. В усьому цьому проектується душа поетки, душа розпросторюється й починає звучати космічно.

Поетка не є стовідсоткова оптимістка. Їй знайомі «божевільні думки», що пізніше застигають сріблом на скронях. Знайома їй і туподумність юрби, і націлена смертельною загрозою ненависть ворога. Але все це перестає на неї діяти, коли поруч — вірний друг, коли він зазнає ворожого удару і коли треба дати відсіч.

Біль перемагається не сумом. Життя сповнене трагізму, від цієї трагічності не можна відвертатися, треба зустрічати її усмішкою, не з почуттям жертви, а з почуттям гідності сприймати біль і йти до трагічного кінця. Величезною прозірливістю схоплює Олена свій важкий життєвий кінець, який є для неї найвищим знесенням і наймогутнішим виразом незнищимого життя.

Такого ступеню героїзм у нашій поезії знаходимо ще тільки в Олега Ольжича.

Смерть Теліги лише доповнює її поезію, надаючи поезії великого звучання.

Чи слід спинятися над технічними компонентами її поезії? Над частим контрастуванням образів? Над складними метафізичними асоціаціями? Над співвідношенням кольору і звуку? Над інколи просто танцюючим ритмом, а іноді гострим, як залізо? Над прийомом посвят і звернень до друзів?

Признаюся — це анатомування її поезії, вишукування естетичної і соціальної функціональності дрібних деталей було б для мене болючим. Для мене поезії Теліги — живі організми і мені ще незручно робити над ними операції з ножем і ланцетом.

Вона жива із своїми рядами полум’яних віршів і до архіву літератури не належить.

«Літературний зошит» (додаток до газети «Українські вісті»). Новий Ульм, 1947, ч. 1, січень.

Можна творити поезію високого патріотизму, ні разу не вживши слів — батьківщина або вітчизна; можна пройняти творчість палкою любов’ю до України, ні разу не вживши слова Україна; можна писати пристрасні любовні поезії, не вживши слів любов чи кохання. Бо поезія — не називає, а пориває. Цього не знає більшість наших молодих і літніх претендентів на звання поета. Це добре знала Олена Теліга.

Як удалося це їй?