Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

— Ач який! — І спитав: — Але хто ж вона? Хто?

Михайлик, понурившись, не відповів.

— Найкраща в світі дівчина? — посміхнувся Козак Мамай.

— Хто вам сказав? — злякався простосердий парубок.

— Ярина Подолянка? Вона?

— Ой! — недоумкувато скрикнув пан сотник, бо ж кохання не тільки підносить часом нашого брата до творчих висот, а й скидає частенько в очевидну придуркуватість. — Ви таки й справді чаклун!? — І раптом зовсім по-хлоп’ячому спитав: — Але як ви вгадали? — І попросив: — Допоможіть.

— Е-е, хлопчику… — розчаровано протяг Мамай.

— Ви ж — характерник.

— Жар загрібати чужими руками?!

— Я вже свої попік.

— Ото такий там жар? Чи, може, нікудишні руки? — І, взявши парубка за плечі, заговорив з ним так, як ще ніхто й не розмовляв з ним: батько ж десь загинув у поході, а наші любі матері по-батьківському говорити незугарні, бо мати — це мати, а батько — не тільки доброта, любов і тяжкий труд, а й невблаганна совість, і суворість, і добрий прочухан. — Ех, синку, синку! — І Мамай зітхнув: — Просити помочі в такому ділі… Гай, гай!.. А я ж був думав, що ти… — І Козак, наче рідного сина, картав і напучував, і кожне батьківське слово лягало на дно душі, як непалима цегла на під ливарницького горна, щоб не спопелив цього безбатченка вогонь кохання. Чимало слів, суворих та гірких, наговорив Козак Мамай молоденькому сотникові. А наостанку мовив: — Дівчата, синку, тюхтіїв не люблять.

— Так я ж — несміливий.

— Але ж я чув… я чув… як минулої ночі ти її…

— Цілував?! — жахнувся Михайлик. — Підслухували?

— Лящало ж на ввесь архієрейський садок.

— А після цього вона… після цього ж вона…

— Дівчатам ніколи не вір.

— Дівчата здатні цілуватись без кохання?! — обімлів пан сотник. — Адже ж хлопці, я певен, ніколи такого…

— Хлопці — то інша річ, — посміхнувся Мамай.

— А я, дурний, повірив…

— Дурний-таки! — погодився Мамай. — Біжи мерщій до архієрейського садка.

— Чого це?

— Посвищи соловейком.

— Минулося.

— Так швидко?! Виходить, нічого й не було. Ти все брехав!

— Кому брехав?

— Собі, мені, матусі, Подолянці, Богові…

— Ні, не брехав! Я сам-один кохав її так, як не змогли б кохати сотні лицарів, козацький полк, бо серце моє гупало на ціле місто. А вона…

— Ти їй сказав про це?

— Та я ж несміливий!

— А цілуватись і хапать вельможну панну — на це ти сміливий? — І стиха засміявся: — Я й сам у цьому ділі теж… не дуже й сміливий, Михайлику. Ось уже років з дванадцять коло однієї дівчини впадаю. Але ж… не можу, ні!

— Несміливий язик?

— Ні, руки.

— За це на Січі б’ють киями до смерті? — спитав цікавий до всього Михайлик. — Чи так собі… що можна й перетерпіти? Киї, я чув, здорові, як голоблі?

— Ніхто київ не пережив, мій голубе: од щирого серця періщать, скільки Бог дав сили.

— Скільки Бог дав сили! — передражнюючи, повторив голосом Козака Мамая молодий халамидник — з його виразом на живому обличчі, з його ж рухом руки, і все це вийшло таке схоже на Мамая, що Козак аж стенувся від подиву й захоплення. Але пан сотник, уже й не передражнюючи, заговорив про своє: — Нехай, нехай, нехай! Заради неї я зліг би й під киї, аби б тільки…

І тут ось почалась та розмова, яка поміж чоловіками здатись може дивом дивним, бо наш брат, мужчина, в цім ділі завше буває скромним: навіть вірші про своє кохання по журналах друкуючи, навіть на цілий світ про те своє лихо співаючи, а без рими, без музичного супроводу й без гонорару ми про своє кохання здебільшого мовчимо. Але тут зайшла між Козаком і паном сотником ота надзвичайна чоловіча розмова про кохання, котра може вилитись лише зрідка, у хвилини дружньої одвертості, коли все так уже болить, що мовчати немає снаги.

Мамай розповідав молодикові про найкращу в світі дівчину, котра його дожидає багато літ, розповідав, наче давньому бойовому побратимові, і довір’я старшого й мудрого товариша так зворушило Михайликові серце, що він з усією властивою йому безпосередністю спитав:

— Це Лукія?

— Лукія.

— Чи не пристаркувата ж?

— А я? — посміхнувся Мамай.

— Та й некрасива ж.

— Зате сильна! Мені ж тра такої жони, щоб дітей досхочу.

— Коли ж то буде?

— Ніколи, мабуть… Війни вбивають кохання моє…

— Та війна ж не триватиме вічно!

Вони помовчали.

Послухали.

Бо ніч була дзвінка.

Калатали серця.

Солов’ї заливались.

Цвіркуни про своє існування волали до неба.

І сови кричали, як мордовані діти, в монастирських руїнах.

Мамай проговорив:

— Вернися в архієрейський сад, пане сотнику.

— Ні. Не вернусь… Я поблукаю трішки. Вранці ж — треба мені до сотні!

І, похиливши голову, юнак подався в ніч.

33

Тинявся та й тинявся без часу, без міри.

Іржали десь лошата, і кобили озивались до них.

Та Михайлик того не чув.

Брекекекали жаби.

Але й того не чув.

Тільки змерз чомусь, хоч і була ніч тепла, — аж вухналі кував зубами ковалисько.

Нічого не чув і не бачив, тиняючись.

Але зненацька, проходячи повз пишну панську кам’яницю, він почув дзвінкий жіночий шепіт:

— Кохайлику! Це ти?

— Це я, Параско, — відповів Михайлик Роксолані, що стояла по той бік лепсько викуваних штахет садиби.

Крізь металевий візерунок простягши пухкеньку ручку, пані Роксолана вхопила сотника за рукав нового жупана:

— Ти обіцяв тоді… наснитись мені, хлопчику.

— Та й що ж? — глузливо поспитав Михайлик.

— Уже. Аж двічі.

— А як?

— Так… що й не скажеш!

— Чому ж?

— Аж так солодко… ой-ой!

— Але як же? — І парубок зненацька спаленів, аж наче димом оповився наш Михайлик. — Як?

— Ти… мене… лупцював! — аж завмираючи від насолоди і заплющивши свої чудові коров’ячі очі (називали стародавні греки сестру й дружину самого Зевса, Геру, волоокою!), прошепотіла в побожнім захваті пані Роксолана.

— Що-що? — розчарувався Михайлик.

— Гамселив, куди здря.

— Чого ж ти така рада?

— Гарно ж, Кохайлику!

— Що у тому гарного?

— В тебе такий кулак, такий кулак… і ти так щиро гатиш.

— Щиро?

— Коли б’єш, значить — любиш.

І пані Роксолана Купа розплющила звабливосяйні очі, напродиво хороші та неблимні, випнула до хлопця принадно закопилену губку і раптом попросила:

— Ану, вдар.

— Тю на тебе!

— Хоч раз…

І пані завмерла в солодкому чеканні стусана, без якого й не буває буцім справжнього шалу кохання, — так принаймні запевняють деякі тямущі молодиці.

— Серце як не вискочить.

— Пильнуй!

— А ти… візьми його в кулак! І стисни. І здави… чи й вирви моє серце… не закричу! Отак… отак!

І наш козарлюга, перемагаючи парубоцький страх перед