Читати книгу - "Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні"

Він не замкнув дверей. Якщо Джоан Маду прийде, то не застане його. Захоче, то посидить тут і почекає. На мить він подумав, чи не залишити записки. Але брехати не хотілося, і так само не хотілося казати, куди він пішов.

Равік повернувся о восьмій ранку. Він походив холодними досвітніми вулицями, на яких іще блимали ліхтарі, і на душі в нього стало ясно й спокійно. Та коли він опинився перед готелем, його знов охопило напруження.

Джоан не було. Равік сказав сам собі, що й сподівався цього. Проте кімната здалася йому порожнішою, ніж звичайно. Може, вона приходила? Він озирнувся, шукаючи якогось сліду. Але так і не знайшов.

Равік подзвонив покоївці. Чекати довго не довелося.

— Я б хотів поснідати, — сказав він.

Вона глянула на нього, але нічого не сказала. Він також не хотів нічого питати.

— Кави з рогаликами, Єво.

— Зараз принесу, пане Равіку.

Він подивився на ліжко. Якби Джоан прийшла, то навряд чи захотіла б лягти в порожнє зім’яте ліжко. Дивно, яким неживим здається все, пов’язане з тілом, — ліжко, білизна, навіть ванна, — коли воно втрачає людське тепло. Охоловши, ці речі стають огидними.

Равік закурив сигарету. Джоан могла подумати, що його покликано до хворого. Але тоді б він залишив записку. Раптом він збагнув, як по-дурному повівся. Хотів бути незалежним, а виявився просто нетактовним. Нетактовним і дурним, як вісімнадцятирічний хлопчисько, який намагається довести щось самому собі. В цьому вчинкові більше залежності, ніж було б, якби він залишився в номері й чекав.

Покоївка принесла сніданок.

— Перестелити ліжко? — спитала вона.

— Навіщо?

— Може, ви захочете ще лягти. У свіжому ліжкові краще спиться.

Вона байдуже дивилася на нього.

— До мене ніхто не приходив? — спитав він.

— Не знаю. Я тут тільки з сьомої години.

— Єво, — спитав Равік, — що ви почуваєте, перестеляючи кожного ранку десяток чужих ліжок?

— Це ще нічого, пане Равіку. Аби тільки від мене не вимагали ще чогось. Але завжди є такі, що хочуть чогось більшого. А в Парижі ж такі дешеві борделі.

— Вранці до борделю не підеш, Єво. І вранці багато гостей особливо почуваються на силі.

— Так, а надто старі. — Вона здвигнула плечима. — Відмовиш, і нема тобі чайових. Декотрі ще й починають скаржитись на мене за кожну дрібницю — то погано прибрано, то я була неввічлива. Все, звичайно, з люті. Та нічого не вдієш. Таке наше життя.

Равік витяг банкноту.

— Полегшимо сьогодні собі життя, Єво. Купіть за ці гроші капелюшок. Або вовняну жакетку.

Очі в покоївки ожили.

— Дякую, пане Равіку. День починається добре. То перестелити потім вам ліжко?

— Перестеліть.

Єва глянула на нього.

— А та дама дуже гарна, — сказала вона. — Та, що тепер ходить до вас.

— Ще одне слово, і я відберу у вас гроші. — Равік підштовхнув Єву до дверей. — На вас чекають старі еротомани. Не розчаровуйте їх.

Він сів до столу й почав їсти. Сніданок не вельми смакував йому. Він устав і заходився їсти стоячи. Так було смачніше.

Над дахами зійшло червоне сонце. Готель прокинувся. Старий Гольдберг, що мешкав на поверх нижче, почав свій ранковий концерт. Він так кашляв і хрипів, наче мав цілих шість легень. Емігрант Візен-гоф відчинив вікно, насвистуючи врочистий марш. На поверх вище зашуміла вода. Загрюкали двері. Тільки в іспанців було тихо. Равік потягнувся. Ніч минула. Темрява, що точить душу, зникла. Він вирішив кілька днів побути самому.

Надворі хлопчаки, що продавали газети, вигукували ранкові новини: сутички на чеському кордоні, німецькі війська підійшли до Суде-тів, мюнхенська угода під загрозою.

XI

Хлопець не кричав. Він тільки пильно дивився на лікарів. Приголомшений тим, що сталося, він ще не відчував болю. Равік глянув на розчавлену ногу.

— Скільки йому років? — спитав він у матері.

— Що? — перепитала вона, нічого не розуміючи.

— Скільки йому років?

Запнута хусткою жінка ворухнула губами^

— Нога! — вимовила нарешті вона. — Його нога! То була вантажна машина.

Равік почав слухати серце.

— Він уже чимось хворів?

— Нога! — в одно проказувала жінка. — Це ж його нога!

Равік випростався. Серце в хлопця билося швидко, мов у зляканої пташки, але ніяких тривожних ознак не було. Та Равік бачив, що доведеться добре слідкувати за хлопцем під час наркозу, бо він був заморений і рахітичний. Треба було негайно оперувати. На розтрощену ногу налип вуличний бруд.

— Ногу відріжуть? — спитав хлопець.

— Ні, — відповів Равік, сам не вірячи в те, що казав.

— Краще відріжте, ніж вона має не згинатися.

Равік уважно глянув хлопцеві в обличчя. Воно було по-старечому розумне. На ньому ще не з’явилися ознаки болю.

— Побачимо, — сказав він. — Тепер тебе треба приспати. Це дуже просто. Не бійся. Лежи спокійно.

— Хвилиночку, пане. Номер машини ФО двадцять — дев’ятнадцять. Може, запишете його для матері?

— Що? Що, Жанно? — злякано спитала жінка.

— Я помітив номер машини. ФО двадцять — дев’ятнадцять. Я бачив його зовсім близько. Водій їхав на червоне світло. Це він винен. — Хлопець почав задихатися. — Страхова компанія повинна заплатити. Номер…

— Я записав, — сказав Равік. — Не хвилюйся. Я все записав.

Він кивнув Ежеиі, щоб та починала давати наркоз.

— Нехай мати піде в поліцію. Страхова компанія повинна заплатити. — На обличчі в хлопця раптом виступили краплі поту, ніби на нього бризнув дощ. — Коли ви відріжете ногу, вони заплатять більше… ніж тоді… як вона не згинатиметься…

Очі потонули в синювато-чорних синцях, які виступили на шкірі, немов брудні калюжі. Хлопець застогнав і квапливо замурмотів: Мати не розуміє… вона… допоможіть…

Він більше не зміг витримати й почав кричати, глухо, здавлено, ніби в ньому сидів якийсь змордований звір.

— Равіку, що нового на світі? — спитала Кет Гегстрем.

— Навіщо вам про' це знати, Кет? Краще думайте про щось веселіше.

— Мені здається, що я лежу тут хтозна-відколи. Все лишилося так далеко, ніби у воду кануло.

— Нехай воно там у воді й залишається на якийсь час. Не думайте про нього.

— Не можу. Часом мені здається, що ця кімната — останній ковчег, а вікна вже заливають хвилі потопу. І стає страшно. Що в світі нового, Равіку?

— Нічого нового, Кет. Світ невтомно готується до самогубства й водночас не хоче визнати цього.

— Невже буде війна?

— Що вона буде, всі знають. Не знають лише, коли. І кожен сподівається на диво. — Равік усміхнувся. — Ніколи ще у Франції та в Англії не було стільки державних діячів, що вірять у