Читати книгу - "Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр."

— Ах ти, неробо! — навмисно гучно закричав Муса. — Де ти ходиш?! Негайно йди додому, ледарко! Я скажу братові, яка його дочка неслухняна.

І поки «кадировець» ошелешено витріщав очі, Муса, підхопивши мене за лікоть і голосно вигукуючи чеченською мовою нотації, зумів завести мене за ріг будинку, звідки ми кинулись бігти, як зайці. «Кадировець» був набагато молодшим і, попри свою зухвалість, вихований по-східному. Тому старшій людині поступився. Не став нас переслідувати.

Яка я була вдячна Мусі! Він провів мене до автобусної зупинки й попередив, щоб я була обережнішою.

П.

11.09.

У газеті бардак! Алан, заступник шефа, знахабнів і, як я підозрюю, приховує частину моїх гонорарів. Газета державна, на неї виділяються гроші. Шеф, заступник і бухгалтер їх ділять. Замість заявлених семи журналістів у штаті насправді троє. Їх випускають під різними прізвищами. Наклад газети має розповсюджуватись безкоштовно, але тут теж хитрість — він здебільшого просто знищується. Гроші кореспондентам нараховують абияк. Так, щоб величезна частина діставалася зовсім не тим, на кому все тримається.

Потрібно змінювати роботу. Але як?! У Чечні всі робочі місця продаються або даються по блату родичам. Знайти заробіток чесним шляхом складно. Багато старих і молодих просять милостиню з простягненою рукою біля Центрального ринку і на «Мінутці».

Колись у моєму дитинстві на «Мінутці» була найкрасивіша площа Ґрозного. Сьогодні панорама сумна: скелети згорілих будинків, гори плит і заліза.

— Добре тим, хто помер, — повторюють старі, втомившись від лиха. — Мертві мають спокій!

— Війна в усьому винна, — говорять жінки, які продають насіння на сходинках підземного переходу, що став смітником.

Хто чужого не брав, тепер підучився. Хто працював, став вимушеним ледарем. Безробіття. Постійний брак харчів і предметів першої необхідності. Складне «завдання» — вижити.

Біля розбитої площі, на «Мінутці», я познайомилася з жінкою. Вона сиділа на бордюрі і була вдягнена в довгий плащ. На її обличчі були застарілі круглі окуляри. Поряд на землі валялися торба з пляшками та алюмінієвий ціпок. На здушені бабусині схлипи перехожі повертали голови. Подавали милостиню. Деякі намагалися розпитати її про горе, але жінка не відповідала. На моїх очах вона ридала близько години. Я не змогла піти.

— Заспокойтесь, — попрохала я. — Грошей у мене немає, але я можу поговорити з вами.

Бабуся мовчала. Я сіла поруч і запропонувала їй валідол. Вона покликала мене:

— Ходімо зі мною, якщо не боягузка. Ти, сподіваюся, не викажеш мене?

Мені стало цікаво, і я пообіцяла:

— Не викажу!

Ми ввійшли в зруйнований багатоповерховий будинок. Я йшла обережно, намагаючись не наступати на бите скло і на людські та собачі фекалії. Жінка попрохала мене:

— Відвернись!

Я відвернулась. Інакше чого я за нею йшла?

— Тепер дивись! — сказала жебрачка.

Переді мною опинилася молода, красива жінка з помадою на губах.

— Та як же це? — здивовано спитала я.

— А отак! — із гордістю відповіла «бабуся», тримаючись за серце. Воно в жінки дійсно боліло. — Я на товар заробляю, щоб на ринку торгувати! Ми втрьох живемо: я, мама та мій син. Мама за віком ще не на пенсії. Погано ходить. Хворі ноги. Усе цінне в нас у квартирі вкрали. Мої прикраси, сережки ми давно продали. Гроші пішли на ліки. Люди радили мені в п’ятницю йти до мечеті. Я не наважилась. Раптом родичі колишнього чоловіка побачать? Засудять! Роботи немає. Можна тільки завали розбирати та вулицю мести. Оплата така, що втрьох не жити, а від голоду вмирати будемо! Без роботи тепер навіть кваліфіковані фахівці з вищою освітою.

— Ми заощаджуємо, — продовжувала жінка. — М’ясо ніколи не купуємо. Каші й макарони — ото наша їжа. Синові беру молоко, раз на тиждень що-небудь солодке. Зате рублів по сімдесят можу відкласти! Ще тиждень попрацюю і по товар до Дагестану поїду! До останньої війни я торгувала!

У Чечні непроста ситуація: ставленик Москви, колишній поборник джихаду А. Кадиров захопив владу. У народі ходить не підтверджена офіційно новина, що Ґантамирова (давнішого «друга Кремля») отруїли! Ніби той зараз у лікарні. Нічого про це особисто не знаю: ні підтвердити, ні спростувати не можу.

Люди А. Кадирова засіли в Міністерстві преси навпроти моєї газети «Молодість». Саму будівлю відразу переробили в Міністерство політики, а Міністерство преси ліквідували.

На всіх вулицях стоять з голови до ніг озброєні кадировці — точно так само, як раніше стояли ґантамировці. Вони погано говорять російською, багато хто з гірських сіл. Що діється!

Людям у всіх громадських місцях наказують голосувати на виборах за А. Кадирова. 5 жовтня в нас вибори президента ЧР. Тим, хто відмовиться за нього голосувати, погрожують невиплатою заробітної платні! Російських солдатів теж змушують голосувати за нього. А нещодавно ж він агітував убивати всіх загарбників чеченської землі і просто росіян! На всіх вулицях плакати: Президент РФ Путін потискає руку А. Кадирову!

В інституті хаос. Нас не переводять на другий курс! Вимагають іспиту з анатомії (який ми, до слова, вже складали). Хочуть, мабуть, доларів? Я агітувала студентів ходити, домагатися переведення на другий курс! Вирішено зібратися всім у понеділок 15 вересня і йти до декана.

П.

17.09.

Я забрала з інституту шкільний атестат за 11 класів — щоб не згорів у разі обстрілу. Обстріли часті і стихійні.

Війна триває з 1994 року, а всі інші регіони Росії обманюють по радіо й телебаченню, що в нас мир. Я спеціально після чергових щоденних перестрілок і терактів чекаю, коли ж про них скажуть російські ЗМІ? Але багато що, майже все замовчується!

Почали відновлювати один будинок у центрі міста, пофарбували його різною фарбою з різних боків: жовтою, зеленою та рожевою. Тепер знімають то з одного, то з іншого боку і показують як «масове відновлення», а ми продовжуємо жити в руїнах.

У «Молодості» не закінчується з’ясовування стосунків між мною й Аланом. Я дізналась, як він та інші люди з керівництва газети махлюють із зарплатою: грошову надбавку, яка приходить на всіх співробітників, вони забирають собі. Нікому мої розмови на цю тему не сподобались. Не бажаючи відновлювати справедливість, Алан став хамити мені. Аби образити й зачепити, він раптом заявив:

— Вірші, ті, що ти мені написала, з’їв щур!

І злостиво засміявся. А я відповіла:

— Щур має смак.

Він не зметикував, що б іще сказати. Але мою вимогу платити мені зарплатню нарівні з усіма знову проігнорував.

Давно не бачила літнього Інала. Навіть трохи скучила за його бурчанням.

Поліна-Будур

19.09.

Дружу з кореспондентом Умішею.