read-books.club » Сучасна проза » Природа всіх речей 📚 - Українською

Читати книгу - "Природа всіх речей"

238
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Природа всіх речей" автора Елізабет Гілберт. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 144 145 146 ... 158
Перейти на сторінку:
собі в голову, що я тут хлопчик на побігеньках!

Алма, ще не оговтавшись зі сну, вбралася й спакувала свої дві сумки. Акуратно застелила ліжко — чи то сумлінно, чи то зволікаючи. Що за екіпаж? Невже її заарештували? Виганяють геть з країни? А може, то якесь шахрайство, трюк для туристів? Але ж вона не туристка.

Спустившись, Алма побачила візника в лівреї, який чекав на неї біля невеликого приватного екіпажа.

— Доброго ранку, міс Віттекер, — сказав він, припіднявши капелюха.

І закинув її сумки на переднє сидіння. От і справдилось найгірше передчуття — її посадять на потяг.

— Перепрошую, — сказала вона. — Але я не замовляла екіпаж.

— Мене послав за вами доктор ван Девендер, — сказав візник, відчиняючи двері. — Сідайте, він із нетерпінням на вас чекає.

Вони майже годину кружляли містом, доки дісталися до ботанічного саду. Алма подумала, що пішки дійшла б туди значно скоріше. І спокійніше. Прогулянка її б трохи заспокоїла. Нарешті екіпаж підкотив до чепурного цегляного будинку позаду «Гортуса» на вулиці Плантаж-Парклаан.

— Можете заходити, — кинув візник через плече, знімаючи її сумки. — Двері відчинені. Він уже на вас чекає.

Алмі було трохи ніяково заходити самій до чужої оселі, але вона зробила так, як їй сказали. Зрештою, та оселя була не зовсім чужа. Якщо вона не помиляється, тут народилася її мама.

У кінці коридора Алма помітила прочинені двері й зазирнула всередину. Вітальня. На канапі сидів дядько й чекав на неї.

Вона відразу побачила, що в нього на колінах — просто неймовірно! — умостився Роджер.

Тоді зауважила, що в правій руці дядько Діс тримав її трактат, легенько сперши його Роджерові на спину, так наче пес був його переносним письмовим столиком.

І нарешті вона помітила, що дядькове обличчя мокре від сліз. Промок навіть комірець його сорочки. І, схоже, борода. Підборіддя тремтіло, а очі сильно почервоніли. Так, ніби він проплакав не одну годину.

— Дядьку Діс! — кинулась до нього Алма. — Що сталося?

Старий чоловік ковтнув сльози й узяв її за руку. Його долоня була гаряча й волога. Деякий час він не міг вимовити ні слова. Міцно стиснув її пальці. І не збирався відпускати.

Врешті-решт він підняв другою рукою трактат.

— Ох, Алмо, — сказав він, не приховуючи сліз. — Хай благословить тебе Господь, дитинко. Ти така розумна, як твоя мати.

Розділ двадцять дев'ятий

Минуло чотири роки.

Для Алми Віттекер вони були щасливі, та й чому мало бути інакше? Вона мала домівку (дядько поселив її в домі ван Девендерів); мала сім’ю (чотирьох дядькових синів із чудовими дружинами й цілою юрбою дітлахів); регулярно листувалася з Пруденс і Ганнеке у Філадельфії; і мала відповідальне місце в «Гортусі». Її посада офіційно звалася Curator van Mossen — Доглядачка мохів. Для неї виділили окремий кабінет на третьому поверсі ошатної будівлі на тій самій вулиці, через два будинки від маєтку ван Девендерів.

Алма надіслала прохання переслати їй усі її старі книжки й записи з возівні в Білому Акрі, а ще її гербарій. День, коли прибув вантаж, став для неї справжнім святом; вона кілька днів розгортала пакунки, з головою поринувши у спогади. Як же їй бракувало кожної книжки, кожного тому! Алма дуже здивувалась і почервоніла, коли знайшла на самому споді валізи непристойні книжки, які колись давно читала. Вона вирішила залишити їх усіх, тільки добре сховати. По-перше, Алма не знала, як позбутися таких скандальних текстів і при цьому не зганьбитися. А по-друге, ці книжки все ще її збуджували. Попри далеко не молодий вік, у її тілі ще горіло безсоромне бажання, й бували ночі, коли воно вимагало її уваги — тоді вона під ковдрою знову торкалася свого добре знайомого лона, ще раз пригадуючи присмак Завтра Вранці, запах Емброза, гостроту найупертіших і найневблаганніших життєвих потреб. Тепер Алма навіть не пробувала їх побороти, давно впевнившись, що вони — її частина.

У «Гортусі» Алма діставала добру платню — вперше в житті — й мала помічника й секретаря, яких ділила з директором відділу мікології та наглядачем за папороттю (які стали її близькими приятелями — першими науковцями, з якими вона заприятелювала). Невдовзі Алма здобула репутацію не лише талановитого класифікатора, а й доброї кузини. Алма була приємно здивована, що так швидко звикла до метушні й галасу родинного життя, адже вона змалку жила доволі замкнуто. Вона сміялася з дотепних реплік дітей і внуків Діса за вечерею й гордилася їхніми численними досягненнями й талантами. Їй було приємно, коли дівчатка розповідали їй про свої зворушливі чи жахливі романтичні переживання й шукали в неї поради чи втіхи. В їхньому збудженні вона впізнавала Ретту; у стриманості — Пруденс; а в сумнівах — себе.

З часом уся родина ван Девендерів почала вважати Алму цінною знахідкою і для «Гортуса», і для їхньої родини — хоча, зрештою, це було одне й те ж. Дядько віддав їй невеликий, затінений закуток пальмової оранжереї й запропонував облаштувати там постійну виставку під назвою «Печера мохів». То було непросте завдання, яке водночас дало їй чимало задоволення. Мохи люблять рости тільки там, де народилися, й Алма добряче поморочилася, доки підібрала потрібні умови (правильну вологість, необхідне співвідношення світла й тіні, каміння, жорству й колоди, що годяться як підшарок), що спонукали б колонії моху розцвісти в цьому неприродному середовищі. Втім, цей фокус їй вдався, й незабаром у печері квітли мохи з усього світу. Виставка мала стати справою всього життя, бо в закутку з мохом треба було постійно розпилювати туман (за допомогою парових двигунів), утримувати прохолоду в заізольованих стінах і стежити, щоб туди не потрапляли прямі сонячні промені. Агресивний мох, що швидко ріс, треба було тримати в шорах, щоб рідкісніші, слабші види моху теж могли рости. Алма прочитала про японських монахів, які доглядали за моховими садами, прополюючи їх крихітними щипцями, і собі перейняла їхній досвід. Її можна було щоранку побачити в Печері мохів, де вона одну за одною витягала стеблинки непроханих бур’янів кінчиками міцних сталевих щипчиків при світлі гірничого ліхтарика. Вона хотіла, щоб усе було ідеально. Щоб печера мерехтіла, мов скарбниця смарагдів, — як та казкова замшіла печера на Таїті, що багато років тому виблискувала перед нею і Завтра Вранці.

Печера мохів стала популярним місцем у «Гортусі», але тільки для певної когорти відвідувачів: тих, хто прагнув поринути в прохолодний морок, тишу й мрії. (Словом, для тих, кого не цікавив білосніжний цвіт, гігантське латаття й натовпи галасливих родин.) Алма любила вмоститись у куточку печери й спостерігати за

1 ... 144 145 146 ... 158
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Природа всіх речей», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Природа всіх речей"