Читати книгу - "Перлини української класики"

– Що у вас, похорон був? – запитав він.

– О так, похорон, – якось мов нерадо буркнув о. Зварич.

– Та й не один, – додав хтось із селян.

– Мруть хіба в селі?

– Ну, та… померли.

– Слабість яка? Пошесть?

– Ще гірше.

– Як то?

– Пошесть цісарсько-королівська, патентована.

– Що се ви, отче? Загадками говорите.

– Ба ні, що правда. Адже отсе вертаємо з такого похорону, якого ви ще, певно, не бачили. Семеро дітей нараз.

– Дифтерія? – не без легкого страху промовив Євгеній.

– Ні. Здоровісінькі були.

– Ну, через що ж померли?

– А, бачите, ведлуг пшепісу[38]. Фізик приїхав віспу щепити і защепив усі діти зопсованою коров’янкою. Замість віспи прищепив гангрену – і отсе сьогодні семеро ми їх поховали. А п’ятеро ще мучиться.

– Боже! – скрикнув Євгеній.

Селянки, що йшли позаду, всі голосно захлипали і піднесли фартухи до очей. Чоловіки йшли понурені, мовчки.

– Слухайте, пане, – промовив згодом один селянин. – Адже я старий чоловік. Сей хлопчик був мій одинак… три роки мав… як чічка, пане, як золото, хлопчик…

Перервав. Сльози душили його. Жінки позаду заридали наголос.

– Адже я не ручу за себе. Ану ж мені туск прийде до голови і я ще сеї ночі візьму сокиру за пояс, і піду до міста, і зайду до пана фізика, і вгороджу її по сам обух йому в голову. Як гадаєте, пане, ви адукат – як міркуєте, що мені за се буде?

– Андрію, гей, Андрію! – з притиском, нервово обізвався священик. – Що ви говорите? Гріх таке говорити. Моліться Богу, щоб відвернув від вас лихі думки!

– Єгомость! – з болючим докором скрикнув селянин. – Адже знаєте мене не віднині. Скажіть самі, чи я забіяка, лиходій, душогуб? Чи я завинив що пану фізикові? Чи я йому в погану годину дорогу перейшов? За що ж він мене всиротив? За що він мені душу скалічив?

– Хіба ж він того хотів?

– Хотів чи не хотів, а чому не подбав, щоби чисту матерію щепити? – вмішався Євгеній. – Се ж очевидна його провина.

– Е, для хлопських дітей усе добре! – гірко говорили селяни. – Трута замість матерії – овва! Чи то їх шкода? Умре їх з десятеро, то й що з того? Більше місця буде для паничів та жидиків.

– Слухайте, люди, – мовив Євгеній, – коли се сталося?

– Якраз нині тиждень тому.

– І ви давали про се знати кому?

– Зразу не знали, що сталося, – мовив о. Зварич. – Діти пищать з болю, рани на рученятах почервоніли, почали гнити. Тілько тоді один чоловік кинувся до міста по лікаря. Лікар приїхав і тілько в долоні сплеснув. Отсих семеро вже були при смерті. Тамтим іншим щось там робив, записував, але й на них слаба надія.

– То вже він сказав, що донесе про се, де треба, – додав один селянин.

– Ну, поки там він се зробить, ми зробимо від себе донесення до суду, – мовив Євгеній. – Адже се нечувана річ!

– Ой пане, – мовив знов один селянин. – Чи раз то вже таке трафлялося, що діти від щеплення вмирали. Адже наші баби бояться пана фізика гірше зарази.

– Звичайно п’яний щепить, – лаконічно додав о. Зварич.

– Ну, і так йому се уходить? Ніхто про се не знає?

– Знають, чому би ні. І в раді повітовій знають, і в старостві знають, та що з того?

– Хто йому що зробить? – додавали селяни. – У него плечі.

– Ну, люди добрі, то так не може бути, – мовив Євгеній. – Сього не повинні пустити плазом! Такий чоловік ані одного дня більше не повинен бути фізиком.

– Іншому би певно не дарували, – мовив о. Зварич, – але пану Пшепюрському, жонатому з бувшою гувернанткою пана маршалка, ну, сьому не легко можна що зробити.

– Попробуємо, – мовив спокійно Євгеній з тою рішучістю, що виявляла ціле обурення, яким тремтіла в тій хвилі його душа. І, обертаючися до людей, він додав: – Ходіть зараз на пробоство. Зробимо донесення, а завтра я сам подам прокураторові.

Селяни сумно хитали голови.

– Т-та, робіть, що знаєте, але ми одно знаємо. Йому за се нічого не буде. А втім, хоч би його й повісили, то наших діточок се не оживить.

Жінки, ридаючи, розходилися по хатах, а чоловіки разом з Євгенієм і о. Зваричем пішли на пробоство.

XXXI

По вечері Євгеній з о. Зваричем сидів іще якийсь час, розмовляючи про всякі справи. Правда, о. Зварич був не дуже великий майстер у веденні розмови. В гімназії він був звісний як «тупа голова»; ледве перелізши через матуру, він записався на теологію і скінчив її якось так, що ніхто ніколи не чув його голосу. Він у політику ніяку ніколи не мішався, ні з чим наперед не виривався, в студіях був остатній і перелазив з року на рік з тяжкою бідою, та все-таки якось переліз. У нього не було ні приятелів, ні ворогів; він не втискався нікому в знайомість; про його домашні, сімейні відносини ніхто не знав нічого понад те, що стояло в його nationale: що він син убогого дрогобицького передміщанина, зрештою від малої дитини сирота. Скінчивши теологію, він оженився, висвятився, дістав якесь сотрудництво в горах і зараз першого року повдовів. І знов потяглося одиноке життя. Його переносили з сотрудництва на сотрудництво, поки вкінці, по десятьох літах, йому не дали маленької парафії в Бабинцях.

Опинившися на селі яко священик, – зразу сотрудник, а потім парох, – о. Зварич виявив деякі нові боки своєї вдачі. Повільний, тупий до книжки, тяжкий на думання, він мав велику охоту до різних механічних праць, до токарства, стельмаства, до пасічництва і садівництва і всім сим умів ставати в пригоді селянам. Вдовець, одинокий, змалку привиклий до простого життя, він не потребував дерти селян за ніякі треби, жив майже нарівні з ними, читав не много більше, як освіченіші його парафіяни, переймався їх справами, помагав де і як міг. Сам про те не знаючи і не думаючи, витичуючи собі дорогу від заспокоєння одної селянської потреби до заспокоєння другої, він робив своїм тихим способом і в своїм невеликім крузі велике діло двигання народного життя на вищий ступінь. У крузі завзятих політиків та балакучих теоретиків-панотців о. Зварич не любив показуватися, а коли мусив там бути, приміром на якімось празнику або соборчику, то сидів, звичайно пикаючи люльку, мовчав, як на турецькім казанні, і від’їжджав, не раз не обмінявшися ні з ким ані одним словом, крім звичайного повітання.

Євгеній пізнав о. Зварича також при якійсь такій оказії і зразу не звернув на нього ніякої уваги. Поки йшли шумні диспути про етимологію і фонетику, про Куліша і Драгоманова, російську мобілізацію і шанси війни між Росією і Англією в Індії, о. Зварич мовчав, пикаючи люльку і немов дрімаючи в куті старої софи. Далі перейшла розмова на ближчі справи, на вибори до сойму, на конечність якогось «порозуміння»; о. Зварич і тут мовчав так само, як мовчки прислухувався й Євгеній. Далі Євгеній закинув про найближче: про стан селянства по селах, про читальні, каси позичкові. Тут більша часть попередніх голосних бесідників значно притихла; пробували викручуватися загальними фразами про недозрілість народу до автономного життя, про глупоту і невдячність хлопа. І тут перший раз о. Зварич промовив. Винявши люльку з рота, він вижидав хвилину загальної тиші і пробовкнув мов віднехотя:

– А по правді скажіть: за що нам той хлоп має бути вдячний? Що ми для нього зробили?

– Як то? Як то? – загукали з усіх боків голоси і пішли вичислювати тисячні випадки та справи, де руська інтелігенція «стояла за хлопом». Євгеній пробував знов затамувати сей потік і підніс думку взятися всім до економічної санації селянства в повіті. Він звернув увагу на те, що багато селян позатягало позички в рустикальнім банку, платять лихварські проценти або занедбують сплату і попадають на ліцитацію. Чи не можна би як сьому зарадити? Оратори позвішували голови. «Що ми на се порадимо? Найпростіша рада була би: виняти з власної кишені гроші і поплатити хлопські довги. Але ми не крезуси. А вдодатку непорадність, глупота і негосподарність наших хлопів швидко вичерпала би й Ротшільдову касу». Євгеній зачав доказувати можність рятунку, радив подумати про конверсію селянських