Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба"

А саме, якою мірою вони володіли більшою державною стабільністю порівняно з усією Руссю? Виявляється, що принципових відмінностей немає. Мирне життя осілих на землю князів тривало недовго. Протиріччя між ними і місцевим боярством загострюються саме тоді, коли, за визначенням окремих істориків, удільні князівства набули форм державної суверенності.

Невдоволені незалежним становищем князя і не домігшись від нього тієї ролі в управлінні землею, на яку вони розраховували, бояри нерідко позбавляли його столу. У свою чергу, князі, котрим вдавалося зміцнити своє становище в землі, жорстоко розправлялись із непокірними васалами.

Мали свої труднощі удільні князівства і з успадкуванням столів. Боротьба за старшість і кращі наділи тут була такою ж гострою, як і боротьба за великокнязівський стіл. До того ж, зростання князівських родів неминуче супроводжувалось дробленням волостей-вотчин і плутаниною їх юридичної належності. У другій половині XII — 40-х роках XIII ст. кожна земля в мініатюрі практично повторювала політичну структуру всієї Русі. Де ж тут державна монолітність і суверенність удільних князівств? Та сама роздробленість.

Рис. 28. Запис про смерть Ярослава Мудрого 20 лютого 1054 р. Софійський собор у Києві.

Визнання цього не дає підстав для твердження про розпад державності чи навіть її втрату. В Русі, як, до речі, і в усій середньовічній Європі, роздроблена структура влади була природним наслідком подальшого зміцнення феодального способу виробництва, її, проте, не слід ототожнювати з політичним розпадом єдиної державної структури. Нова стадія феодалізму, хоч і супроводжувалась розширенням імунітетних прав, не зруйнувала систему васально-ієрархічних відносин. Основні інститути державної влади в Русі — князь, рада, князівські з’їзди, віче та інші, які визначились ще на ранньофеодальному етапі, продовжували функціонувати і в період так званої феодальної роздробленості. Вони становили загальноруську систему політичної влади, яка була заснована на принципах ранньофеодального монархізму і федералізму.

В умовах спільності походження усіх представників правлячого князівського роду, коли кожний з них вважав себе водночас незалежним володарем і потенційним великим князем Русі, така форма державності була єдино можливою. У рамках монархо-федеративного державного устрою знаходять пояснення і різні форми співправління на київському столі.

Глава 2

Князівська влада

Основним інститутом державного правління Русі, безперечно, була князівська влада. Князь був не тільки верховним правителем країни, землі або волості, але й законодавчим розпорядником усього місцевого життя. Відсутність у місті чи землі князя порушувало нормальне функціонування всіх адміністративно-управлінських служб. Зміна князя, як правило, супроводжувалась і зміною попередньої адміністрації, яка не тільки не мала імунітету щодо князівської влади, але й перебувала в повній залежності від неї.

У літературі побутує думка, що князівська влада на Русі є вторинним елементом, привнесеним у східнослов’янське життя ззовні. Дійсно, у тому вигляді, в якому її зафіксували літописці для IX ст., вона являла собою зовнішню силу, що протистояла міській общині. Але запрошення варязьких князів зовсім не означає, що до цього часу східні слов’яни взагалі не знали такої форми правління. Відомості про слов’янських князів додержавного періоду утримуються у вітчизняних і зарубіжних писемних джерелах. Йордан повідомляє про «короля» антів Божа, Масуді — про «царя» волинян Маджака, «Повість минулих літ» вміщує розповідь про князя Кия, Феофілакт Сімокатта розповідає про слов’янського вождя Ардагоста. Є також відомості про князя Бравліна, який здійснив далекі походи в Крим наприкінці VIII — на початку IX ст., про новгородського та ізборського князів Гостомисла і Вадима.

За всієї умовності означеної титулатури — «король», «цар», «князь» — є підстави стверджувати, що князівська влада на Русі була давнім і місцевим політичним інститутом. Династична зміна, що сталася наприкінці IX — на початку X ст., не привнесла в політичний розвиток Русі принципово нового, незнайомого раніше східнослов’янському суспільству, елементу.

На ранньому (язичницькому) етапі становлення князівської влади на Русі, вона сприймалась суспільною думкою як продукт не стільки політичного розвитку, скільки ритуально-магічного. У своїй сакралізованій іпостасі князь уособлював цілу державу, керівниц-* тво якою здійснювалось за аналогією управління його тілесною плоттю. В уяві людей язичницької пори князь був водночас жерцем і магом, причому його магічна сила виходила не стільки від нього самого, скільки від усього правлячого роду. Останній виступає як сакральний власник землі, і саме в цьому феномені магічного поєднання княжого роду й підвладної йому території криються моральні підстави так званого родового володіння.

Після прийняття християнства князівська влада набула більш реального державно-політичного змісту, але не втратила певної сакральності. Дещо в ній лишалося від язичництва, щось з’явилося під впливом християнства. Йдеться, зокрема, про визнання божественного походження царської і князівської влади. Великі київські князі, за прикладом візантійських імператорів, володіли суверенним правом у справах церкви. У руських літописах влада князів визначається тим же набором харизматичних характеристик, що й імператорська. Князі були «богобоязливі», «правовірні», «христолюбиві», «благовірні», «боголюбиві» тощо.

Що стосується диференційованої титулатури князів, то в літописі трапляються такі терміни — «каган», «цесар», «архонт», «великий князь», «князь». Перші два титули, як можна зробити висновок з літописних повідомлень, мали до певної міри меморативний характер. Так називали померлих князів. На титул «цесаря» київські князі не могли претендувати, оскільки такими вони визнавали візантійських імператорів. Редактор Ізборника 1076 р. скрізь замінив титул «василевс»-«цесар» на «князь», а з середини XI — початку XII ст. руські князі користувалися візантійським титулом «архонт». Судячи з грецьких написів на печатках, титул «архонт» жалувався руським князям із Візантії. На одній із печаток слово «архонт» доповнене поняттям «великий»: «Мстислав, великий архонт Росии». Б. О. Рибаков вважає, що «великий архонт» тут тотожний «великому князю» або «київському князю». Очевидно, уже в часи Володимира Святославича і Ярослава Мудрого запозичене із Візантії поняття стало офіційним титулом київських князів. У повідомленнях про смерть Володимира і Ярослава зазначається: «Умре же Володимиръ, князь великый»; «Преставися великий князь русьскый Ярославъ». Аналогічно іменуються літописцями і наступні київські князі. У другій половині ХІІ ст. титул «великих князів» вживають і деякі удільні володарі, зокрема володимиро-суздальські, які претендували на загальноруське старійшинство.

У працях останнього часу визначилась тенденція дещо архаїзувати зміст такого явища, як князь, представити його не феодальним володарем держави чи землі, а таким собі патріархом, слугою народу, вождем героїчної епохи докласового суспільства.

Насправді давньоруський князь, а особливо великий київський, е феодальний монарх з практично необмеженими політичними і соціальними функціями.

Одною з суттєвих функцій князівської влади була законодавчо-судова. Вже з перших років існування Київської держави князі включались в активну законодавчу діяльність. Вона детально вивчена С. В. Юшковим, М. М. Тихомировим,