Читати книгу - "Таємна історія"

Я здогадувався, що він мені збирався цим сказати.

— І ти пішов від мене разом з ним, — мугикнув я.

— Так. Він був страшенно п’яний. Я б навіть сказав, надто п’яний. Для нього це стало зручним виправданням. Нібито він нічого не міг згадати про події попереднього дня. Чарльз напрочуд піддатливий до цих провалів пам’яті, особливо після того, як переночує в мене. — Він зиркнув на мене краєчком ока. — Йому зручно все заперечувати, і він очікує, щоб я йому підігравав у цих питаннях. Знаєш, удавав би, що нічого не було. Я сумніваюся, що він так чинить через відчуття провини. Насправді для нього це наче якась така забавка, і мене це просто лютить.

— Він тобі дуже подобається, правда ж? — спитав я.

Не знаю, що мене підштовхнуло до цього запитання. Френсіс навіть не зморгнув.

— Не знаю, — холодно відказав він, потягнувшись до сигарети довгими, жовтими від нікотинових плям пальцями. — Мабуть, можна сказати, що він мені дуже до вподоби. Ми давно дружимо. Звісно, я себе дурити не стану, на більше ніхто не розраховує. Та я з ним славно пофестивалив, чого не скажеш про Каміллу.

Для мене це прозвучало як попереджувальний постріл — принаймні Банні назвав би це саме так. Я настільки здивувався, що навіть не став відповідати.

Френсіс був задоволений, це читалося з виразу його обличчя, але особливо наголошувати не прагнув. Він відкинувся на спинку стільця, на якому сидів край вікна. У промінні кінчики його волосся виблискували рудим металом.

— На жаль, ось так воно все і є. Сам про себе (чи сама про себе) не подбаєш — ніхто не подбає. Їм подобається виступати єдиним фронтом, та я не в курсі, наскільки вони по-справжньому дбають одне про одного. Звісно, їй подобається вводити в оману. Відчуває при цьому якесь ненормальне задоволення. Наприклад, тебе. — Я був спробував перебити його, але він правив далі: — Я вже бачив це раніше. З Генрі було те саме. Він колись шаленів від неї, це я знаю точно. І, наскільки мені це видно, досі небайдужий до неї. Що стосується Чарльза, то в основному він по дівчатках, а на п’яну голову і я зійду. Та варто душевним ранам загоїтися, він стає таким милим. Мене це завжди підкуповує. Не знаю чому. — Якусь мить він тихенько сидів. — Знаєш, у нашій сім’ї особливою красою ніхто не вирізняється. Усі ці вузлуваті пальці, вилиці, гачкуваті носи. І, можливо, тому я схильний асоціювати фізичну привабливість із рисами, до яких вона насправді ніякого стосунку не має. Бачу гарненький ротик чи мінливого настрою очі й починаю собі уявляти глибоку споріднену душу, схожі риси. Ні щоб звернути увагу на півдесятка придурків, які ошиваються навколо тієї самої особи просто тому, що їх підманули ті самі очі.

Він нахилився вперед і заходився завзято гасити недопалок.

— Її поведінка була б набагато більш схожою на Чарльзову, якби їй таке дозволялось. А він дуже владний і багато свободи не дає. Можеш уявити гіршу ситуацію? Пильнує її, немовби яструб. Ну й багатієм його також не назвати, щоправда, це діла не стосується, — прожогом додав він, згадавши, до кого звертається. — Для нього — навпаки. Дуже пишається своєю родиною, при тому що знає про свої проблеми з алкоголем. Є в цьому щось від стародавніх римлян. Для нього честь сестри неодмінно пов’язана з цим ставленням. Банні в бік Камілли навіть не дивився, ти ж знаєш, казав, вона — не його типаж, але мені здається, що старий голландець у його крові підказував йому, що це гнилий фрукт… Боже мій… пам’ятаю, одного разу ми вечеряли в смішному китайському ресторані у Беннінгтоні під назвою «Пагода омарів». Його вже давненько закрили. Бісерні штори, маленька капличка з Буддою, штучний водоспадик. Ми випили чимало коктейлів із парасольками, і Чарльз був п’янючий просто в дим. Власне, тут його провини не було, тоді ми всі нализалися дай Боже. У таких місцях коктейлі міцніші від звичайного, крім того, ніколи не скажеш, що саме вони туди намішають, правда ж? Надворі, щоб потрапити на стоянку з цього закладу, треба було пройти містком через штучний рів із водою, де плавали свійські качки та золоті рибки. Ми з Каміллою трохи відірвалися від решти, то, поки стояли й чекали інших, розказували одне одному про свої злигодні. І от вона мені така: «Уяви, що ти зараз поцілуєшся з чоловіком своєї мрії». Ну, такого я пропустити не міг, тому… ну, ми всі були під мухою, і нас трошки занесло… аж раптом нізвідки вилітає Чарльз, хапає мене за шкірку і… мені здавалося, він мене зараз просто виштовхне за поручні, але наспів Банні й відтягнув його, а Чарльзові вистачило розуму сказати, що то в нього такий жарт. Але це неправда. Він зробив мені боляче, викрутив руку за спину, мало не вивихнув її. Де був тоді Генрі, не знаю. Можливо, дивився на місяць і цитував якогось поета періоду династії Тан.

Подальші події якось витіснили ранкові пригоди того дня з пам’яті, але згаданий у розповіді Генрі змусив мене подумати про те, що розповів Чарльз про ФБР, і про ще одне питання, пов’язане з Генрі. Я саме думав, чи варто про це розповісти, коли Френсіс абсолютно інакшим тоном, немовбито збирався повідомити погані новини, несподівано заявив:

— А знаєш, я сьогодні ходив до лікаря.

Я чекав на продовження, та він мовчав.

— З якого приводу? — нарешті поцікавився я.

— Того самого. Запаморочення. Болі в грудях. Я прокидався вночі, бо задихався. Минулого тижня я таки повернувся в лікарню, здав кілька аналізів, але вони нічого не показали. І мене відправили до іншого лікаря. Невролога.

— І?

Він неспокійно засовався на стільці.

— Нічого не виявили. Ці провінційні лікарі ні на що не спроможні. Джуліан порадив мені одного терапевта в Нью-Йорку, який колись лікував самого шаха Ісраму, ну, ти розумієш, від його хвороби крові. Про це писали всі газети. Якщо вірити Джуліанові, то він найкращий діагност у всій країні й один із найліпших у цілому світі. До нього прийом розписано на два роки вперед. Але Джуліан сказав, що зателефонує йому і, може, той проконсультує мене позачергово.

Він потягнувся по нову сигарету, поки його остання, якої він так і