Читати книгу - "Невдале викрадення, Сая Морі"

— Гаразд. Вибач. Більше не буду, — проте не встигла Ярина здивуватися його щирим вибаченням, як він продовжив. — Я не знав, що ти такий вразливий.

Костянтин гучно видихнув й звернув очі до стелі. Він не пам’ятав Олександру, але чомусь був впевнений, що вона чудова людина, яка багато, що розуміє в цьому житті. 

Костянтин розтиснув пальці, опустив руку й відвернувся:

— Марія у чотириста дев’ятій палаті, — він більше не дивився на Ярину. — Ви йдіть, а я на вас тут зачекаю, — Костянтин кивнув на лавочку під стіною й пішов до неї.

Ярина озирнулась на Сергія, але той скривився, відмахнувся й приклав телефон до вуха: 

— Буду за кілька хвилин.

Кинута обома чоловіками вона знічено рушила до сходів. 

— Пані, ви куди? 

Ярина перелякано завмерла, коли до неї суворо звернулась жінка в халаті, що стояла за стійкою. 

— Я… Я до подруги. До Марії. Вона має бути у чотириста дев’ятнадцятій палаті.

— Ви знаєте, котра година?

Ярина розгублено дістала смартфон, щоб глянути на час.

— Сьома…

— А години відвідування ви бачили? — вона вказала на графік, що висів на вхідних дверях.

— Але… Я вже тут… 

Жінка тяжко зітхнула, дістала халат та втомлено простягнула його Ярині.

— Якщо за пів години звідси не вийдеш, ночуватимеш тут. 

— Угу, — Ярина кивнула, накинула на плечі халат й побігла до сходів, ніби за нею гналися.

Вона швидко піднялась на четвертий поверх. Кілька довгих хвилин блукання у лабіринті коридорів, і вона повернулась до сходів, де зіткнулась з Сергієм в халаті, який тільки-но піднявся.

— Як там все? 

Ярина відвела погляд:

— Я ще не знайшла палату.

— Так, ось же чотириста дев’ята, — він роздратовано вказав долонею на двері, що знаходились через одну зліва. 

Вона підтиснула губи, мовчки відвернулась, підійшла до палати та смикнула за ручку. Андрій, що сидів біля ліжка, приклав палець до вуст, піднявся та вийшов до коридору. Він обережно причинив двері та пошепки пояснив:

— Вона зараз спить. Лікарі кажуть, що все гаразд, але хочуть поспостерігати до ранку. 

Ярина серйозно кивнула й так само тихо уточнила:

— Може, треба щось купити? Якісь ліки, їжу? 

Андрій заперечно похитав головою:

— Ні, дякую, нічого не треба. Я на ніч залишусь тут. Не довіряю охороні, — він похмуро хитнув головою. — А ви не чекайте, йдіть у своїх справах. Якщо щось трапиться, я наберу. 

— Гаразд, — Ярина кивнула. Вона не наважилась запитати, що саме трапилось. Краще уточнити у менш стресовий момент, чи коли Марія вже повністю оговтається. Та й може без її розповіді, нікому так нічого й невідомо. — Мені шкода, що з Марією таке трапилося... 

— Мені теж, — Андрій невесело усміхнувся та хитнув головою.

Сергій тихо пообіцяв відвідати їхню клініку та написати, як щось дізнається. Вони попрощалися і Андрій повернувся до палати. 

Сергій з Яриною спустилися на перший поверх, повернули халати та подякували жінці, що пропустила їх так пізно. Та не встигла Ярина дійти до Костянтина, що вже підвівся та йшов до них, коли у неї задзвонив телефон.

— Привіт! Я придивився одне вегетаріанське кафе. Не хочеш там повечеряти?

Кажуть, що шлях до серця чоловіка лежить через шлунок. Брехня. Не тільки чоловіка. І чому Максим завжди такий уважний? Тільки ж сьогодні дізнався, що вона не їсть м'яса. 

— Я навіть не знаю, — Ярина скосила погляд на Костянтина та Сергія. Було ніяково при них обговорювати чергове можливе романтичне побачення.

— Якщо не маєш планів, я заїду за тобою. Ти зараз вдома?

— Ні, я зараз в лікарні, — прозвучало занадто похмуро, тому вона швидко уточнила: — Зі мною все гаразд, не хвилюйся. 

Але було вже пізно. Максим знервовано та різко запитав:

— В якій? Що сталось? Я зараз буду. 

— Ні, ні, не треба. Я тут просто відвідувала знайому

З динаміка долинуло полегшене зітхання: 

— Гаразд. Звідки тебе забрати?