Читати книгу - "Житія Святих - Січень, Данило Туптало"

про дім Сауловий пишеться: "Дім, — сказано, — Давидовий підносився й укріплювався, дім же Сауловий ішов і знемагав". Але ще коли аріянське і македонянське зло не зупинилося, постав новий єретик із Сирії — Аполінарій, про воплочення Господнє зле мудруючи: що не справжнє воно, проповідував, і наче Христос не прийняв душі, але замість душі мав божество. Учений же був той єретик і в еллінській премудрості досвідчений, багатьох зманив у свою єресь, учні ж його пройшли цілу землю, ловлячи ненавчених і тягнучи, наче вудкою, у загибель. Знову-бо хоробрий подвижник святий Григорій, великий маючи подвиг, з єретиками тими боровся і тих, що відходили від правовір'я, викриваючи, забороняв, просив — й одних-бо у вірі зберігав, инших із падіння підносив. Аполінарієві ж учні, обходячи народ, оббріхували святого Григорія, наче Христа на двох розділяв Синів. Завжди ж таке оббріхування розсіваючи всюди, зрушив народ на гнів і на злість проти святого, бо й крапля води, що часто крапає, пробиває камінь. Ті, що не могли розсудити хитрослів'я єретичного і зрозуміти глибини таїнства вочоловічення Христового, вовкам і єретикам замість пастирів і православних учителів вірили і шанували їх, пастиря ж, що навчав істини, як вовка і єретика сприймали. І вчинили галас, камінням кидали на святого, як же колись юдеї на святого першомученика Стефана, проте не убили його: Бог покривав Свого угодника. Не вгамувавши злости своєї, взяли його по-звірськи і градському єпархові на суд представили, як якогось бунтаря, винуватого в обмовах і крамолах, — святий же не винен був у жодному злі, але, покірний і смиренний серцем в такій біді і незаслужених нападах від людей, говорив до Христа Бога свого: "В імені Твоєму, Христе, якщо піду і посеред тіні смертної, не забоюся зла, бо Ти зі мною". Єпарх же, невинність його знаючи, зло людське неправедне бачивши, відпустив його вільним. І вийшов без ран і биття мученик, без ран вінценосець, єдину лише мав волю — щоб за Христа страждати. Такими подвигами і з єретиками боротьбою сильною Григорій святий просіяв, знаний був усіма, і славлена була премудрість його всюди, і прозваний був він усією православною Церквою новим іменуванням — Богослов, подібно до давнішого Богослова — святого Івана, дівственника й улюбленого учня Христового. Те іменування Богослов, хоч і для всіх великих учителів і святителів є спільне: усі-бо богословили благочесно Пресвяту Тройцю, — проте святому Григорію винятковим якимось чином присвоїлося, що Богословом званому йому бути, — це ж бо знамення його торжества і перемоги над стількома великими і багатьма єретиками, і відтоді почали всі називати його Богословом. Люблений же був вельми правовірними, і хотіли його всі благочестиві патріярхом собі мати. Ще ж і Петро, патріярх Олександрійський, що по Великому Атанасії престол прийняв, писав до цього святого Григорія Богослова, престол Константинограда йому вручаючи як достойному і тому, що багато трудів для Церкви Христової підняти може. Але зразу виникла перепона для того від злих людей таким чином.

Був у Царгороді один із філософів еллінських, учення кініків, Максим на ім'я, родом єгиптянин, хитрий злом, лукавий і облесний. Він, прийшовши до святішого пастиря Григорія Богослова, відклав безбожжя еллінське і, охрещений, приєднався до святої Церкви, і жив лукаво, благоговінням, як овечим одягом, лицемірно прикриваючись, усередині ж був вовком, що пізніше відкрилося. Святитель же Божий Григорій, лукавства його не відаючи, навернення його з еллінства до християнства за велике маючи, зробив його собі однокровним співмешканцем, і єдинотрапезним другом, і причетником церковним. Він же, наслідуючи Юду, замислив відступити від отця й учителя свого і боротьбу на нього підняти. Прийняв же задуму своєму помічником пресвітера одного, що не боявся Бога шити облуду штучну, з ним почав хитро таємно промишляти, як би викрасти престол патріяршества царгородського. Але тому, що на таке діло треба було золота немало, щоб грішми й дарами до свого однодумства багатьох схилити, про золото спершу турбувався і допомогою сатанинською бажане отримав так. Прийшов у Візантію один пресвітер з острова Таса, несучи золота багато, хотівши купити на якусь будову плити мармурові, що з Прокониса приносили. У нього, великими обіцянками його зманивши, взяли золото, якого достатньо було для здійснення задуманого лукавства, і послали таємно в Олександрію багато великих дарів Петрові-патріярху і тим, що при ньому, єпископам і клирикам, просячи вельми, щоб прислав у Візантію своїх єпископів і ними щоб Максима вивів на престол патріярший. Петро-бо, дарами зваблений, попереднє своє послання до святого Григорія наче забув, зразу до прохання їхнього схилився — не затримуючись, послані від нього єпископи єгипетські в Царгород прийшли і, нікому ж про себе не сповістивши — ні пастиреві, ні клиру, ані нікому з князів, — під час утрені в церкву з Максимом увійшли [святий Григорій Богослов у той час недужий був] і рукоположенням освятити Максима на архиєпископа хотіли. Про це ж зразу всі довідалися, збіглися швидко пресвітери, і причетники, і люду багато, не лише вірні, але і єретики: всі-бо дивувалися таємному тому злому і безчинному освяченню — розпалилися гнівом і кричали на тих, що прийшли, єпископів, всіляко їм те діло як справді неправедне забороняючи. Вони ж із соромом з церкви вийшли, у дім одного сопілкаря увійшли і там неправедне освячення здійснили — Максима патріярхом Царгорода проповідували, маючи помічників собі деяких із духовенства і мирян. З них же деякі були за прогрішення від Церкви відлучені, инші ж грішми найняті, а инші обіцянками дарів і почестей зваблені були і трималися Максима, підкріплюючи його руку. Більше чесніших громадян розпалилося люттю, невимовними докорами і дошкуляннями Максима злословили, допікали ж і самому святому Григорію Богослову, що такого чоловіка прийняв був собі на співмешкання і дружби своєї сподобив. Святий же їм відповідав, кажучи: "Не гнівайтеся на мене, о мужі, що благодіяв йому, не бачивши зла його. Бо не винні ми є через те, коли не бачимо зла чийогось. Це-бо одного Бога є — знати внутрішні таємниці людські. До того ж хіба не законом наказано нам є відкривати по-батьківськи любов'ю серце своє кожному, що приходить? "Того, хто йде до мене, — каже, — не вижену геть". Великим-бо було для мене, що з еллінського ідолопоклонства Максим до хрещення прийшов і замість Гераклового служителя служителем Пресвятої Тройці став, і являлася чеснота, хоч і лицемірно, як же ось уже явно лицемірність, і зло його виявилося. Але не нашим є випробовувати таке, бо не входимо в людські помисли ані майбутнього не знаємо,