Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

«Що за іронія долі!» — зітхає Амундсен. Адже саме того дня, коли вибиваючися з сил, Скотт писав ці слова, недалеко від них, лише за сто кілометрів, їх справді чекали собачі упряжки допоміжної групи, що вийшла з Мак-Мердо назустріч Скотту і вернулась, не дочекавшись його.

«Неділя, 11 березня… У Отса вже ледве жевріє іскра життя. Я звелів лікареві Уїлсону видати з аптечки кожному з нас препарат, який поклав би край стражданням — по тридцять таблеток опіуму. Ми самі знаємо, як і коли ними скористатися. Це може статися незабаром. Шлях, як і досі, жахливий, а сили покидають нас… Отс більше не допомагає тягти сани, він уже не володіє ні руками, ні ногами… Надходить смерть. Аби тільки вона не була надто важка! Хто ж міг припустити, що в цю пору року нас застануть тут такі морози й такі шалені вітри… Харчів нам вистачить іще на сім днів. Будемо боротися до останнього сухаря, але зменшувати денний пайок неможливо.

П'ятниця, 16 чи 17 березня. Уперше я втратив лік часу. Трагедія у повному розумінні цього слова… Нещасний Отс не може більше йти і просить, щоб ми залишили його напризволяще. Той самий Отс, який ніколи не знав, що таке розпука, який пишався прізвиськом Непереможний. Ми одностайно відмовилися вдовольнити його прохання. Зібравшись на останній силі, він вирушив з нами і, незважаючи на неймовірні страждання, спромігся пройти ще кілька кілометрів… Увечері його стан погіршився, він, сіромаха, сподівався, що вранці вже не розплющить очей. Отс не скаржився, тільки попросив переказати його матері й давнім друзям, як він помер. Йому хотілося, щоб знали, що він не осоромив ні свого полку, ні близьких. Однак наступного ранку він ще прокинувся. Шаленіла хуга. Отс виповз із спального мішка, сказав: «Я вийду, побуду трохи на повітрі». Потім щез у сніговій куряві. Ми зпали, що Отс уже не вернеться, що він вибрав собі таку смерть. Ми намагалися затримати його, але він відштовхнув нас. Отс, безперечно, вчинив як мужня людина, як справжній джентльмен. Усім нам хотілося б зустріти свою смерть так відважно, як і Отс.

Середа, 21 березня. Шістдесята ночівля після того, як ми залишили полюс. Мусили два дні тому отаборитися лише за одинадцять миль від продовольчого складу. Зупинила нас заметіль, що розгулялася не на жарт. Уїлсон і Бауерс вирушили до складу, але вони не сподіваються ще сьогодні дістатися туди… Вчора нам ледве вистачило гасу, щоб закип'ятити шість чашок чаю. Пального більше немає».

Далі Скотт писав:

«…Харчів лишилося на день, два. Більше нема на що сподіватися… Смерть уже близько, але ми вирішили не пришвидшувати її».

Наступного дня буря так само люто жбурляла клубами снігу і рвала брезент намету. Нічого не змінилося ні другого, ні третього дня. Заметіль сповила англійців смертельним білим саваном, замурувала їх у холодній в'язниці.

В цих жахливих умовах Скотт здобувається на останнє зусилля й пише до дружини:

«…Мені так хотілося б самому багато розповісти тобі про цю подорож, що вабила мене більше, ніж затишне життя вдома. Ти матимеш що розказувати нашому хлопчикові… Хто ж міг передбачити, що за цю мандрівку нам доведеться заплатити такою страшною ціною?»

Не забув він і про своїх товаришів: написав кілька слів до матері лікаря Уїлсона та відданого Бауерса, щоб вони знали, які витривалі й мужні були їхні сини до останнього подиху.

У довгому листі до свого друга він додає в кінці: «… Пробач, що пишу нерозбірливо: ось уже цілий тиждень термометр показує сорок градусів нижче нуля… Займися моїм сином, виховай з нього енергійну людину. Ти найкраще знаєш, як мені доводилось боротися з самим собою: адже з дитинства я був схильний до лінощів…»

Скотт звертається також до англійського народу:

«Довкола нас шаленіє снігова буря… Я ледве тримаю олівець… Ніколи жодна людина не зазнала мук, які нам довелося витерпіти протягом останнього місяця. Одначе я не шкодую, що вирушив у цю експедицію».

Через тиждень, 29 березня, Скотт ледве записував останні рядки у своєму щоденнику:

«…Надії немає, ми слабіємо з кожною хвилиною, смерть уже близько. Це жахливо: я не можу більше писати…»

Закостенілою рукою він підписується нерівними літерами: «Р. Скотт» і додає розпачливо:

«Ради бога, подбайте про наших близьких!»

Люлька вже давно згасла. Починало сіріти небо. Крізь вікно стало пробиватися денне світло. Десь далеко, в ледь зазеленілому березняку, задзвеніла ранкова пісня дрозда, а на підвіконні весело зацвірінчав горобець, домагаючись своєї щоденної порції крихт.

Утомленим рухом Амундсен погасив догоряючу лампу. Щось стискало йому горло. Він рвучко одсунув од себе купу газетних вирізок, і вони згромадилися у високу піраміду, що за формою дуже скидалася на льодяний пагорб, під яким там, далеко, на Шостому континенті, лежав тепер Скотт.

Ні, неможливо було звільнитися від пригнічення, навіяного цією трагедією. Амундсен мусив до кінця пережити разом із Скоттом його останні моторошні хвилини. Йому здавалося, що час раптом спинився, що він у наметі, який наскрізь продуває вітер, разом із Скоттом закриває очі лікареві Уїлсону, потім Бауерсу, застібає спальні мішки на їхніх закостенілих тілах і в тьмяному світлі згасаючої лампи бачить обморожену, вкриту роз'ятреними ранами руку, яка на обкладинці зошита насилу надписує:

«Цей щоденник призначається для моєї дружини».