Читати книгу - "Дочка Медічі"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Не треба звинувачувати мене в тому, що Генріх жадає крові. Саме з цієї причини ми не можемо помиритися. Я так і сказала йому. На жаль, я почасти винна в тому, що він відверто бажає смерті моєму кузену. Я дозволила йому думати разом з усіма іншими дворянами, що ми з моїм кузеном близькі, як справжнє подружжя.
Очі Генрієтти розширюються.
— Нічого дивного, що він хоче вбити короля Наваррського.
— Прошу вас розвіяти його страхи. Скажіть Генріху, що я виконала обіцянку. Якщо він кохає мене, хай збереже мою таємницю, адже я маю всі підстави не розголошувати цю інформацію.
Спостерігаючи, як Генрієтта виходить, я ловлю себе на думці, що цим зізнанням сподіваюсь убити двох зайців: захистити свого кузена й повернутися до обіймів герцога. Після возз’єднання мого кузена з Шарлоттою я передчуваю, що мені буде важче терпіти мою самотність.
Надвечір мій чоловік надіслав записку, повідомляючи, що залишиться у своїх апартаментах. Сподіваюсь, це розумне рішення, хоча думка про те, що принаймні двоє моїх друзів будуть щасливими цієї ночі, викликає в мене усмішку. Укрившись ковдрами, я радію, що сьогодні мені не заважатиме хропіння мого кузена. Годину по тому я все ще не сплю і починаю замислюватися, що, можливо, це хропіння заспокоїло б мене.
Я встаю з ліжка й прямую до сусідньої кімнати, де Жийона сидить за тьмяно освітленим столом, пришиваючи нові перлини до коміру моєї сукні. Я прошу її піти до кухні й принести мені трав’яну подушку з лаванди й ромашки. Темрява в опочивальні пригнічує мене як ніколи. Невже я повертаюсь у дитинство? — сердито думаю я.— Ні. Навіть коли я була дитиною, я не боялася темряви. Я заплющую очі, але раптом у моїй уяві постає образ мертвої Жийони, пронизаної алебардою. Розплющивши очі, я хитаю головою, відганяючи жахливе видіння. Треба позбутися хворобливих фантазій. Хто й навіщо може завдати шкоди Жийоні?
Однак як би я себе не переконувала, мої страхи нікуди не зникають. Схопивши світильник зі столу, я тремтячими руками запалюю всі свічки, розвіюючи тіні в кутках. Якщо сила волі не допомагає, може, такі дії повернуть мене до тями.
Я стою спиною до дверей, коли вони відчиняються.
Розвернувшись, я очікую побачити мою фрейліну, але переді мною стоїть мати. Я ледве стримую крик. Ось кого варто боятися значно більше за темряву.
— Дочко,— каже вона — я прийшла поговорити.
Від її люб’язного єлейного тону кров крижаніє в моїх жилах, але я не дозволю їй насолодитися моїм тремтінням у літню спеку, тож я докладаю неабияких зусиль, аби мої руки не трусилися, коли я ставлю світильник на стіл.
— Яких демонів ви сподіваєтесь знищити всім цим світлом? — Її питання на диво доречне. Таке враження, ніби вона зазирнула в мою душу. Проте я намагаюсь запевнити себе, що мати не здатна на це. Ймовірно, що вона має дар передбачення, але читати чужі думки — за межами її можливостей.
— Я нікого не прагну знищити,— відповідаю я.— Я збиралася почитати, але не хотіла турбувати мого чоловіка, який спить у сусідній кімнаті,— я молюсь, аби вона повірила мені на слово.
— Чоловіка. Авжеж,— не чекаючи на запрошення, вона сідає за стіл. Я не хочу стояти перед нею, наче неслухняна дитина, тож вирішую сісти поряд.
— Вас здивує, якщо я скажу вам, що мені прикро?
Є безліч учинків, за які моя мати має почуватися винною. Однак я впевнена, що найтяжчі гріхи її не хвилюють.
— Прикро? — відповідаю я.— Пані, я не знаю, за що ви можете просити вибачення, жодна ваша спроба не була б своєчасною.
— Ви все ще чіпляєтесь за старі образи... за старе кохання...— вона замовкає і переводить погляд на власні пальці, які торкаються перлин на моєму комірі, що лежить між нами.
— Ви помиляєтесь. Я рідко думаю про лихо, якого ви мені заподіяли в минулому. Але забути теж не можу. Лише дурень двічі входить в одну річку. Ви не могли виховати дурну доньку.
Вона усміхається. Це щира усмішка, а не одна з її фальшивих або глумливих гримас.
— Ви не дурні, Марго. Браво. Ви набагато розумніші за інших. А все тому, що ви знаєте, як дбати про свої інтереси. Саме про це ми й поговоримо. Я сказала, що мені прикро, і це правда. Мені прикро, що я змусила вас вийти заміж за короля Наваррського.
Вона витримує паузу, аби я мала змогу відповісти, але я не знаю, які слова підібрати, а навіть якби й знала, мій язик немов прилип до піднебіння. Подавшись уперед, вона стискає мою руку, що лежить на столі. Я не виношу її дотик. Вирвавши руку, я підводжусь і прямую до коминка. Потім розвертаюсь до неї.
— Ми з королем гадали, що ваш шлюб зміцнить Сен-Жерменський мир. Відтак, ми наказали вам заглушити ваші муки совісті й голос вашого серця. Ви підкорилися, адже були слухняною дитиною і донькою Франції.
Я посміялася б над таким описом моєї поведінки, якби мені не завдавали болю спогади про те, як я на колінах благала Карла видати мене заміж за іншого чоловіка.
— Як виявилося, ваша жертва була марною.
— Ви маєте на увазі, що погано скористалися моєю рукою,— випалюю я.— Передбачалося, що ваша величність і король отримають певний зиск від мого шлюбу. Ви прагнули контролювати короля Наваррського зблизька й запобігти можливому повстанню протестантів проти корони.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дочка Медічі», після закриття браузера.